Замах (Щось краще за смерть)

9

Йому сповнилося шість років, коли у їхній маленькій темній хатинці в Вузівці на стіні повісили портрет, якого він раніше не бачив. Батько, напевне, ховав його, бо згодом цей портрет теж зник. Але тоді він висів на стіні — портрет полковника, чоловіка з вузьким обличчям і акуратно підстриженими вусами. Під портретом горіла лампада, стояли квіти, а вони разом молилися за полковника, який став жертвою замаху у портовому місті далекої маленької західної країни. А тепер, через двадцять років, він приїхав до цього міста і стояв біля могили полковника, за упокій душі якого він свого часу мусив молитися і про якого йому заборонили з будь-ким говорити, просто-таки ні з ким. Борис показав йому на карті Роттердама, де ця могила. Коли Леонід прибув до цього міста, віднайти могилу було неважко. Він просто приєднався до роззяв, що спостерігали дивовижну процесію на чолі з єпископом та священиками в шатах, які тут незвичні, з вінками та незнайомими прапорами. Все було дивним, воно не вписувалося у сірі алеї з переважно однаковими надмогильними плитами, у цей акуратно доглянутий парк з доріжками, вистеленими жорствою та підстриженими газонами, у ці ряди тополь, плакучих верб та ялин, над якими сяяло сонце. Як цей акуратний маленький буржуазний світ перелякався, коли одного прекрасного весняного полудня, так собі зовсім зненацька, на одній із вулиць із жвавим рухом, вибухнула бомба, яка вбила полковника. Борис розповів йому, що день його смерті щорічно вшановується на його могилі, а оскільки цього року відзначатиметься двадцятиріччя, то очікується прибуття багатьох видатних осіб української еміграції, більше, ніж у минулі роки. Завдання Леоніда було зняти їх камерою, якомога більше. Та це було не так просто, бо за фотографами пильно стежили, це він одразу зауважив, коли процесія рушила до могили. До одного фотографа, який збирався знімати малоформатною камерою з телелінзою, одразу підійшло декілька чоловіків з пов'язками на лівій руці і відвели його вбік. Тільки спереду, біля самої могили, працювали декілька фотографів, які, очевидно, отримали на те дозвіл, але і їм давали вказівки, що можна, а чого не можна фотографувати. Той факт і та обставина, що спереду стояло декілька здоровил, увага яких була більш прикута до присутніх, аніж до самої урочистості, і які явно були охоронцями або співробітниками служби безпеки, свідчили про те, що серед присутніх було якесь велике цабе. Леонід протиснувся, наскільки відважився, до переду і опинився посеред запрошених, яких можна було розпізнати по стрічках на лацканах, якої у нього не було. Фотографував він шпигунською камерою, яку закамуфляжив носовою хусткою, що нею нібито витирав чоло і шию. Більше знімків у цьому натовпі робити було просто небезпечно. Фотографувати було важко, не можна було, щоб камеру зауважили, а в момент зйомки об'єктив мав бути відкритий. Подивитися у видошукач було неможливо, все робилося крадькома і, незважаючи на навики, які він набув, усе залежало від везіння. Відстань була досить велика, заважало сонце, і якісних знімків він не очікував. Що ж, може, придадуться й неякісні. Іншої ради не було, хіба-що знімати здалека за допомогою телелінзи, що при таких заходах безпеки теж зробити нелегко. Він помітив невисокого кремезного чоловіка з великими залисинами, який разом із охоронцем порядку, — його можна було розпізнати по пов'язці на руці, — поклав на могилу полковника великий вінок. Саме в цей момент він побачив, як інший охоронець підняв руку до фотографів, похитавши головою, щоб ті не фотографували, що і так було неможливим, бо декілька його широкоплечих колег стали перед ними стіною. Але вони і так не робили жодних спроб, очевидно, що так і було домовлено. Отож, цей невисокий чоловік був дуже важливою особою, але люди перед ним стали навшпиньки і повитягували шиї, тож сфотографувати його Леонід не мав жодного шансу. Проте коли могила полковника і навіть деякі сусідні могили потонули у квітах і вінках, цей невисокий чоловік після декількох ораторів узяв слово і сильним голосом заговорив українською мовою, яка прозвучала тут чужою і водночас рідною. Він став розповідати про життя полковника, про те, що свого часу він був керівником націоналістів. І Леонід почув про те, що чув ще дитиною двадцять років тому, про те, що полковник пожертвував своє життя за свободу своєї країни та свого народу. Власне, слухати йому і не було потреби і він міг сконцентруватися на фотографуванні, бо знав усю цю історію з шестирічного віку. Про те, як полковник боровся проти росіян на чолі славетного полку Січових стрільців. Про його героїчні вчинки, які вже стали легендою і які справляли на Леоніда в дитинстві велике враження, а тепер ні. Про те, як він продовжував очолювати рух опору, спочатку з захопленої поляками території, а потім з чужини. Як він поневірявся у вигнанні і роздмухував полум'я руху опору. Та Леонід знав усе це сам пречудово. Його рідний батько сів у польську тюрму за те, що його схопили з листівками, на яких були надруковані заклики полковника. І тут, у цьому місті, полковника наздогнала мста. Тоді таке ще було можливе. Попередника полковника доручили застрелити напівбожевільному, який мав би одразу привернути до себе у�