Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Отже, зміна Ради Народних Міністрів зафіксувала радикальний перерозподіл прав та обов’язків усередині вищого цивільного та військового керівництва УНР.
Ця владна революція стала наслідком, по-перше, позиції країн Згоди в особі керівників французького експедиційного корпусу, по-друге, наслідком тотального хаосу, який панував у сфері як військового, так і цивільного управління.
Реорганізація Директорії, яка провадилася поза встановленим ТКНУ квазіправовим полем, під приводом «військової доцільності» та методами цілком революційними, дозволила врешті-решт навести такий-сякий організаційний лад хіба в царині верховного командування українських республіканських військ.
Професійний військовий Греков цілком ясно розумів фізичну неможливість провадити скільки-небудь активні воєнні дії. Стратегічна ініціатива належала Червоній армії, яка захопила всю Лівобережну Україну, Київ, контролювала найважливіші транспортні та промислові центри на правому березі Дніпра тощо.
Петлюра залишив за собою титул Головного отамана, реальне керівництво зосередив у своїх руках Наказний отаман Греков — колишній командир лейб-гвардії Єгерського полку, кавалер орденів Св. Георгія, Св. Володимира, Св. Станіслава та Св. Анни.
Перемога антигетьманського повстання, наближення весняних польових робіт, прагнення селянства негайно скористатися наслідками аграрної реформи, військовий та пропагандистський тиск більшовиків тощо спонукали численні селянські загони, що брали активну участь у повстанні, залишати фронт.
Дієву армію за лічені тижні, подібно до ракової пухлини, роз’їла анархія, а добили бунти Херсонської дивізії під командуванням отамана Григор’єва, 1-ї та 2-ї Дніпровських дивізій, інших регулярних частин. Ці події увійшли в історію країни під назвою «отаманщини»[621].
Проаналізувавши все це, Стахів зробив такі висновки: «Малосвідоме селянство, а, значить, також малосвідоме вояцтво, мусіло стати жертвою отаманщини. <...> Змобілізована в нові частини маса, перемучена попередньою довгою війною і розхитана в духовній рівновазі дворічною революцією і чужими окупаціями, взагалі у своїй більшості не хотіла воювати чи взагалі бути дисциплінованим військом. <...> Має повне значення тільки мала свідомість і політична національна невиробленість більшості українського селянства при кінці 1918 і на початку 1919 років»[622].
Переворот у Директорії
Крах УНР на міжнародній арені доповнювала безвихідь внутрішньополітична.
Усередині націонал-соціалістичного табору точилася «тотальна боротьба за владу на всіх рівнях політичної системи УНР», тобто «між соціалістичним урядом, С. Петлюрою і групами “правої” політичної орієнтації».
Відносини між спільниками, які проголосили свою соборну єдність менш ніж 4 місяці тому, характеризувалися «значною напругою», оскільки вони, по-перше, обстоювали діаметрально протилежні політичні, ідеологічні, соціально-економічні принципи побудови державності. УНР та ЗУНР/ ЗОУНР дотримувалися несумісних зовнішньополітичних орієнтацій. Перші — на поляків, другі — на денікінців[623].
На рівні практичної політики ситуація мала такий вигляд. Усередині Директорії остаточно сформувалися два угруповання. Перше, яке підтримували УСДРП та УПСР, утворювали Петлюра й Макаренко. Вони користувалися пасивною підтримкою Швеця та мали союзника в особі прем’єр-міністра Мартоса. В опозиції до цього товариства перебували Петрушевич та Андрієвський.
Користуючись чисельною перевагою, «трійка» продовжила практику порушень «конституції», яку ще чотири місяці перед тим урочисто присягалася боронити.
9 травня на світ Божий з’явилася постанова, підписана Макаренком, «членом-секретарем» Швецем, керуючим справами Директорії Мироновичем та самим Петлюрою. Написано там було таке: «За виходом зі складу Директорії Голови Директорії В. К. Винниченка обрати Головою Директорії члена Директорії, Головного отамана Українських республіканських військ С. В. Петлюру»[624].
Тобто: з 6 формально «правосправних» на цей момент членів Директорії за обрання Петлюри висловилися троє, у т. ч. він сам. Ані Винниченко, ані Андрієвський, ані Петрушевич за рішення не тільки не голосували, але й навряд чи були з ним наперед ознайомлені.
13 травня троє членів Директорії зробили наступний крок — санкціонували постанову про «вибуття» Андрієвського з її складу[625]. Причина — його участь у спробі державного перевороту, організованого УПСС та УНРП під проводом полковника Оскілка і приборканого січовиками Коновальця[626].