Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Але дівчина Гойї не відповідала, граючи фарбами, що починали ледь тьмяніти. «В ній не відчувається справжнього життя,— подумав Сомс.— Чому не йде Флер?»
X. ТРІО
Недільне гостювання в Уонсдоні біля підніжжя крейдяних гір продовжилося до дев'яти днів, і нитки між чотирма Форсайтами третього й, можна вважати, четвертого покоління натяглися майже до краю. Ніколи ще Флер не була така fine, Голлі така спостережлива, Вел так захоплений своїми стайнями, Джон такий мовчазний і схвильований. Всі його знання із сільського господарства, здобуті за попередній тиждень, можна було помістити на вістрі ножа й здмухнути одним легеньким подихом. Відчуваючи непереборну огиду до всіляких інтриг і вважаючи, що приховувати своє обожнювання Флер — це «дитячі вигадки», він дратувався й нервувався, однак усе-таки корився їй, відпочиваючи душею в ті нечасті хвилини, коли залишався з нею наодинці. В четвер, коли вони, переодягнувшись до обіду, стояли у вітальні біля вікна, Флер сказала:
— Джоне, в неділю я їду додому поїздом о третій сорок із Педдінгтонського вокзалу; якщо ти хочеш провідати своїх у суботу, то міг би в неділю приїхати, провести мене і повернутися останнім поїздом. Адже тобі однаково треба побувати вдома?
Джон ствердно кивнув головою,
— Що завгодно, аби побути з тобою,— відповів він.— Але навіщо вдавати, ніби...
Флер торкнула мізинцем його долоню.
— У тебе, Джоне, поганий нюх на такі речі. Полиш усе на мене. Між нашими батьками сталося щось серйозне Ми повинні приховувати наші почуття, якщо хочемо бути разом
Двері відчинилися, і вона додала голосно.
— Ти, Джоне, просто телепень.
В душі Джона наче щось перевернулося: йому були огидні хитрощі й фальш, якими доводилось прикривати таке природне, таке могутнє й солодке почуття.
Увечері в п'ятницю, близько одинадцятої години, Джон спакував свої речі і вихилився з вікна, напівзасмучено, напіврадісно замріявшись про Педдінгтонський вокзал, коли раптом почувся тихенький стук у двері, немов нігтем. Він випростався й прислухався. Знову той самий звук. Він відчинив двері. О господи! У кімнату зайшло чарівне видиво.
— Я хотіла показати тобі свій маскарадний костюм,— промовило видиво й стало в позу біля ліжка.
Джон, затамувавши віддих, прихилився до одвірка. На голові у видива був білий серпанок, на голій шиї — мереживна хустина, що спускалася на сукню кольору червоного вина з рясними зборками біля гнучкої талії. Видиво взялося однією рукою в бік, а другу руку підвело під прямим кутом, тримаючи віяло, що торкалося потилиці.
— В руці має бути кошик винограду,— прошепотіло видиво,— але тут його не дістати. Це мій костюм за Гойєю. А поза взята з картини. Тобі подобається?
— Це — сон!
Видиво зробило пірует.
— Торкнися й подивись.
Джон став навколішки й шанобливо торкнувся сукні.
— Виноградний колір,— пролунав шепіт.—«La vendimia»— збирання винограду.
Пальці Джона з двох боків ледь торкнулися її талії; він підвів погляд, сповнений закоханого захвату.
— О Джоне — прошепотіло видиво, нахилилося, поцілувало його в чоло, знову зробило пірует і випурхнуло за двері.
Джон стояв навколішки, голова його схилилася на ліжко. Чи довго так пробув, він і сам не знав. Тихий стук нігтем, кроки, шелест спідниць, наче уві сні, все вчувалися йому, а перед його заплющеними очима стояло видиво, усміхалося й шепотіло, і в кімнаті лилися ледь чутні пахощі нарцисів. А на чолі, там, де вона поцілувала його, залишався прохолодний кружечок, наче від дотику квітки. Його душу сповнювало кохання, кохання юнака до дівчини, яке так мало знає і так багато плекає сподівань, яке нізащо в світі не спуститься з надхмарних високостей і з часом перетвориться в чудовий спогад або жагучу пристрасть, в нудні подружні стосунки або ж,— дуже рідко — в збирання винограду, соковитого й солодкого, позолоченого призахідним сонцем.