Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
І тут, і в іншому місці досить було сказано про Джона Форсайта, щоб показати, яка відстань лежала між ним і його прапрадідом, першим Джоліоном, власником приморської ферми в Дорсеті. Джон був чутливий, як дівчина,— чутливіший, ніж дев'ять із десяти сучасних дівчат; силою уяви він не поступався «бідолашкам» своєї зведеної сестри Джун; і, природно, як син свого батька і своєї матері, був вразливий і довірливий. А проте в глибинах його єства було щось від старого засновника їхнього роду: таємне завзяття душі, страх виказати свої почуття, тверда рішучість не визнавати себе переможеним. Вразливим хлопцям із ніжним серцем і поетичною уявою нелегко доводиться в школі, але Джон підсвідомо приховував свої природні нахили, і йому дісталася лише звичайна частка злигоднів. Досі він був щирий і відвертий тільки з матір'ю; тож коли в суботу він їхав додому в Робін-Гіл, на серці в нього лежав тягар, бо Флер сказала, що він не повинен бути щирий і відвертий з тією, від кого він ніколи нічого не приховував, не повинен навіть розповідати їй про їхню другу зустріч, коли не виявить, що вона вже знає про це. Йому це здалося таким нестерпним, що він ладен був послати телеграму й залишитися в Лондоні. І перше, що він почув від матері, було:
— То ти, Джоне, був там у товаристві нашої маленької приятельки з кондитерської. Яка вона, коли придивитися ближче?
З полегкістю Джон відповів, почервонівши:
— О, вона чудова дівчина, мамо.
Мати притисла до себе його руку.
Джон іще ніколи не любив її так, як цієї хвилини, що здавалося, спростувала побоювання Флер і зняла тягар з його душі. Він повернувся і глянув на матір, але щось у її усміхненому обличчі — щось таке, чого, мабуть, ніхто інший не зміг би помітити,— спинило слова, які закипали в ньому. Чи може страх поєднуватися з усмішкою? Якщо так, то на її обличчі був страх. І в Джона вихопилися зовсім інші слова: про ферму, про Голлі, про крейдяні гори. Він говорив швидко, чекаючи, що мати знову заведе мову про Флер. Але цього не сталося. І батько теж не згадав про Флер і словом, хоча й він, напевно, знав, що вони гостювали разом. Як збіднювало й спотворювало дійсність це замовчування Флер, коли він сам був повен нею, коли його мати була сповнена Джоном, а батько сповнений матір'ю! Отак провели вони втрьох суботній вечір.
Після обіду мати сіла за рояль; наче навмисно, вона грала його улюблені речі, і він сидів, обхопивши руками коліна, із скуйовдженим чубом. Він дивився на матір, але бачив Флер — Флер у садку, осяяному місяцем, Флер у залитому сонцем крейдяному кар'єрі, Флер у фантастичному вбранні — вона похитується, шепоче, нахиляється, цілує його в чоло. Слухаючи, він на мить забув про себе і поглянув на батька, що сидів у іншому кріслі. Чому в нього такий сумний, дивний вигляд? Сповнений невиразного каяття, Джон підвівся і сів на бильце батькового крісла. Звідти він не бачив батькового обличчя, зате знову побачив Флер — у тонких і білих руках матері, що ковзали по клавішах, у профілі її обличчя, в припорошеному сивиною волоссі й в глибині великої кімнати біля відчиненого вікна, за яким блукав травневий вечір.
Коли Джон збирався лягти у ліжко, до кімнати зайшла мати. Вона стала біля вікна й сказала:
— А кипариси, що їх посадив твій дід, на диво розрослися. Мені здається, вони особливо гарні в місячному сяйві. Шкода, Джоне, що ти не знав свого діда.
— Він іще був живий, коли ти вийшла за батька?— несподівано запитав Джон.
— Ні, синку: він помер у дев'яносто другому році — зовсім старий; йому було років вісімдесят п'ять.
— Батько схожий на нього?
— Трохи, але він тонший і не такий поважний.
— Я знаю це з дідусевого портрета. Хто його малював?
— Один із «бідолашок» нашої Джун. Але портрет непоганий.
Джон обережно взяв матір під руку.
— Мамо, розкажи мені про ту родинну сварку.
Він відчув, як затремтіла її рука.
— Ні, синку. Нехай коли-небудь розкаже тобі батько, якщо вважатиме за можливе.
Джонові перехопило дух.
— Отже, сварка була серйозна?— сказав він.
— Так.
У мовчанці, що запала після того, ні мати, ні син не знали, що тремтить дужче — її лікоть чи пальці, які стискали його.
— Дехто вважає,— тихо мовила Айріні,— що щербатий місяць має зловісний вигляд; а для мене він завжди чарівний. Подивися на тіні кипарисів! Джоне, батько каже, що ми можемо з тобою поїхати до Італії на два місяці. Хочеш?
Джон пустив її лікоть, і рука його безживно повисла — такі гострі й бурхливі були його почуття. Побувати з матір'ю в Італії! Два тижні тому про краще він і не мріяв, а зараз це сповнило його розпачем; він відчував, що ця раптова пропозиція пов'язана з Флер. Він мовив затинаючись: