Невідоме Розстріляне Відродження

Я знала, що інші партії не визнають смертної кари, а Ленін визнав. Коли прийшли більшовики, я була про них одної думки з батьками – розбишаки. Та батько мій ішов далі: «Це називається – дай свині роги, – казав він, – ні, ти держи гада на ланцюгу, бо то звірина. Кротові призначення – тільки ритися в землі, арештантові возити тачку, а шмаровозові бути шмаровозом…» В таких випадках я вже не змовчувала.

«А Шевченко не з кротів? Ви дайте тільки кротові освіту…»

Але не любив батько ані Шевченків, ні кротів – «ми русскіє».

Одного разу в таких дебатах я притисла батька фактами. Привілейована кляса, і навіть такі урядовці, як він – визискували темного бідака, я на його місці соромилася б казати таке про бідних.

Тоді батько визвіривсь:

«А ти не соромишся експлуатувати мене? Ти хоч раз почервоніла за ті грубощі, що кажеш мені? Це мені дяка? Я тягнувся, як каторжний»… – «Що ж, – кажу, – я не винна, що мене привчили до ледачого хліба…» Тоді батько осатанів: «Марш з мого дому! До різунів! Вони любіші за батька. Дорізуйте…» – «І піду!» – відповіла я.

– Сергій, ви не зрозумієте, як страшно жити людині, що не вміє самостійно ходити. Мені було вісімнадцять років. Перед більшовиками тільки що закінчила гімназію. Я нігде не була, нічого не бачила, нічого не вміла… Я пішла в цю школу. Пішла. Принцип не дозволив вернутись, хоч й батько нічого не мав проти. До того злякалася життя й батьківських прокльонів, що мало не дійшла до самогубства.

Дали мені групу. Не знаю ні педагогіки, ні методів… Як же я зраділа, коли мені пощастило пригріти дітей. Любов моя до них стала за все. Працювала до шалу, до самозабуття. Думала, що нічого в світі не затьмарить моєї радости.

А побачила найгірше. Я побачила що нема правди ні поміж багатими, ні між бідними. Її треба створити, а може й добути. Я почала була ходити в наш сельбудівський хор. Співали майже сами комсомольці. Диригент хотів поширити хор і набрав дівчат з села… То що ви думаєте? Яка-небудь Ониська як почне штурхати та цькувати «безпартійних»… Хор розпався.

Така досада мене взяла… Думаю, помирю якось, як зумію, а прочитаю лекцію… Вже й зібрались. Але почати ніяк не можу. В кутках хлопці з дівчатами все регочуть над якимись картками… Підходжу. Хлопці лукаво всміхаються, показують. Коли ж глянула – мало не згоріла від сорому. Закрила очи руками й вибігла, як ошпарена. Потім чула на вулиці на свою адресу: «Пани в закутках тішаться та знімаються, а на людях очи затуляють». Просто сором пройти селом. А тепер ще ця…

Вона замовкла й схилила голову. На обличчі промінь місяця заграв щирим сумом.