Сага про Форсайтів

— А навіщо вам життєздатність?— запитав мосьє Профон.

— Так, сер,— мовив Майкл Монт,— до чого ви хочете бути здатним у житті?

— І справді, Джеку,—радісно підхопила Імоджен,—до чого ти здатний?

Джек Кардіган витріщав очі й аж пашів здоров'ям. Запитання дзижчали, як комарі, і він підняв руку, наче хотів відігнати їх. Під час війни, звичайно, він був здатний убивати німців; а тепер він або не знав, або ж уникав пояснювати свої рушійні принципи.

— Але ж він слушно робить,— несподівано озвався мосьє Профон.— Нам залишається тільки одне: не втрачати своєї життєздатності.

Цей вислів, надто глибокодумний для недільного чаювання, лишився б без відповіді, якби не присутність невгамовного Монта.

— Авжеж!— вигукнув він.— Ось велике відкриття, яким ми завдячуємо війні. Ми вважали, що йдемо шляхом поступу, але насправді ми тільки змінюємося.

— На гірше,— посміхнувся мосьє Профон.

— Який ви веселий, Проспере!— прошепотіла Аннет.

— Ходімо грати в теніс!— озвався Джек Кардіган.— Вам треба трохи розвіятись. А ви граєте, містере Монт?

— Так-сяк відбиваю м'яча, сер.

Сомс підвівся, спонукуваний підсвідомою тривогою за майбутнє, яка визначала все його життя.

— Коли приїде Флер...— почув він слова Джека Кардігана.

Так! Чому її досі нема? Через вітальню, хол і веранду він вийшов на алею й спинився, прислухаючись, чи не їде автомобіль. Навколо стояла недільна тиша; пишні кетяги бузку напоювали повітря солодкими пахощами. Білі хмарки линули, мов пір'їни, позолочені сонцем. Йому згадався день, коли народилася Флер і він чекав із мукою, зважуючи в своїх руках її життя й життя її матері. Він урятував її тоді, щоб вона стала квіткою йото життя. А тепер!.. Невже вона неодмінно мусить завдавати йому турботи? Турботи й болю? Не подобається йому все це! Його роздуми перебив своєю вечірньою піснею дрізд — великий птах на тій акації. Останні роки Сомс цікавився птахами в своєму саду; вони з Флер частенько гуляли вдвох і спостерігали їх — очі в неї гострі, як голки, вона знає кожне гніздо. Він побачив її пса, пойнтера, який лежав на осонні посеред доріжки, й покликав його: «Ти що, друже, теж чекаєш її?» Пес повільно підійшов, невдоволено помахуючи хвостом, і Сомс машинально погладив його. Пес, пташка, бузок — все було для нього часткою Флер, не більше Й не менше. «Я надто люблю її!—думав він.— Надто люблю!» Він відчував себе судновласником, що пустив кораблі у плавання незастраховані. Знову незастраховані, як і в ті давні часи, коли він, змучений ревнощами, блукав, мов неприкаяний, у нетрях Лондона, тужачи за тією жінкою — своєю першою дружиною, матір'ю того клятого хлопця. Ага! Ось автомобіль! Але він везе тільки речі, а де ж Флер?

— Міс Флер іде пішки, сер, берегом річки.

Пішки кілька миль? Сомс здивовано втупився в шофера. Шоферове обличчя кривилося в усмішці. Чого він усміхається? Сомс швидко відвернувся, сказавши: «Гаразд, Сімзе!»— і зайшов у будинок. Він знову піднявся нагору до своїх картин. Звідти було видно річку, і він вдивлявся туди, забувши, що дочка може з'явитися там лише через годину. Іде пішки! І шофер чогось усміхається! Той хлопчисько!.. Сомс рвучко відвернувся від вікна. Він не може шпигувати за нею! Якщо вона хоче приховати від нього щось, то й нехай, а він шпигувати не буде. В серці була якась порожнеча, і в роті стало гірко. Тишу порушували тільки вигуки Джека Кардігана, що відбивав м'яча, та сміх молодого Монта. Сомс плекав надію, що вони там попомучать мосьє Профона. А дівчина на «La vendimia» стояла, взявшись у боки, і її мрійливо-сонні очі дивилися повз нього. «Я дбав про тебе, як тільки міг,— думав він,— відтоді, коли ти ще не доросла мені до колін. Адже ти не схочеш... не схочеш завдати мені болю?»