Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Але на мене вона не впливає, — різко відказала Поллі. — І я не вірю, що й на тебе вона впливає. Ти лише затуляєшся нею.

— Нічого іншого я й не думав від тебе почути, — сказав Діґорі. — Бо ти дівчинка. Дівчатка не хочуть нічого знати, крім пліток і нісенітниці про людей, у чомусь зацікавлених.

— Ти був дуже схожий на свого дядька, коли це сказав, — промовила Поллі.

— Чому ти відхиляєшся від теми? — запитав Діґорі. — Ми розмовляли про те, чи…

— Як це схоже на чоловіка! — сказала Поллі голосом дорослої дівчини; але поквапно додала своїм реальним голосом: — І не порівнюй мене з дорослою жінкою, бо в такому разі я вважатиму тебе мавпою.

— Я й не думаю називати дитину, таку, як ти, дорослою жінкою, — пихато відповів Діґорі.

— О, так я дитина, он як ти на мене дивишся? — запитала Поллі, геть розлючена. — Тоді можеш більше не клопотатися тим, що маєш дитину в себе під боком. Я втікаю звідси. З мене досить цього місця. І тебе також із мене досить — ти бридка, зарозуміла, вперта тварюка!

— Не смій! — сказав Діґорі ще погрозливіше, ніж він хотів.

Бо він побачив, як рука Поллі ковзнула до кишені, щоб схопити жовте кільце. Я не можу виправдати того, що він учинив далі, хіба що сказавши, що він дуже жалкував про це потім (як жалкували б і більшість інших людей). Перш ніж рука Поллі дотяглася до кишені, він схопив її за зап’ясток, обернувшись спиною до її грудей. Потім відтрутивши її другу руку своїм другим ліктем, він нахилився вперед, схопив молоток і вдарив по золотому дзвону легким, але енергійним ударом. Потім відпустив її, й вони відсахнулись, витріщившись одне на одного й важко дихаючи. Поллі мало не заплакала, не від страху й навіть не тому, що він завдав їй болю, викрутивши їй зап’ясток, а від шаленої люті. Проте за мить їм довелося думати про те, що примусило їх цілком забути про їхні особисті сварки.

Як тільки молоток ударив по дзвону, він видобув із нього звук, приємний звук, як і можна було сподіватися, і дуже неголосний. Але замість знову завмерти, він тривав і ставав чимраз голоснішим. Не минуло й хвилини, як він став удвічі гучніший, аніж той, з якого починався. А незабаром набрав такої гучності, що якби діти спробували заговорити (але їм було тепер не до розмов — вони лише стояли із роззявленими ротами), то не почули б одне одного. Незабаром звук став таким гучним, що вони не почули б одне одного, навіть якби закричали. А звук дедалі посилювався. Причому звучав на одній ноті, безперервний ніжний звук, хоч та ніжність мала в собі щось жахливе, позаяк усе повітря в цій великій кімнаті пульсувало й вони відчували, як кам’яна підлога тремтить під їхніми ногами. Потім цей звук став змішуватися з іншим звуком, невиразним і грізним шумом, який спочатку нагадував гуркіт далекого потяга, а потім тріск поваленого дерева. Їм здавалося, ніби падало щось важке. Нарешті з раптовим тріском і гуркотом, і струсом, який мало не збив їх із ніг, близько чверті даху в кінці кімнати обвалилося, великі шматки цегляних стін попадали навколо них, а стіни захиталися. Звук дзвона припинився. Хмари пилюки розвіялись. Знову запанувала тиша.