Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Низько над обрієм висіло велике червоне сонце, набагато більше, аніж наше. Діґорі відразу відчув, що воно також набагато старше за наше; то було сонце наприкінці свого життя, якому давно набридло дивитися вниз на цей світ. Ліворуч від сонця й вище від нього блимала єдина зірка, велика і яскрава. То були єдині світила, видимі на темному небі. Вони утворювали невеселу групу. А на землі в усіх напрямках, куди лише сягало людське око, розляглося велике місто, у якому не видно було жодної живої істоти. І всі храми, башти, палаци, піраміди й мости відкидали довгі похмурі тіні у світлі бляклого сонця. Колись велика річка текла через місто, але вода в ній давно висохла, й тепер це була широка канава, наповнена сірою пилюкою.

— Дивись на те, чого жодні очі більше не зможуть побачити, — сказала цариця. — Таким був Чарн, велике місто, столиця царя царів, чудо світу, а може, й усіх світів. Чи твій дядько править таким великим містом, як це?

— Ні, — сказав Діґорі.

Він хотів пояснити, що дядько Ендру не править жодним містом, але цариця не дала йому розтулити рота:

— Тепер воно мовчазне. Але я стояла тут, коли повітря наповнювали звуки Чарна: тупотіння ніг, тріскотіння коліс, ляскання батогів і стогін рабів, гуркіт колісниць і жертовних барабанів, по яких били в храмах. Я стояла тут (але це було близько до кінця), коли гуркіт битви долинав із кожної вулиці й вода в річці Чарн була червона. — Вона помовчала й додала: — Але настала мить, коли одна жінка припинила його існування.

— Яка? — запитав Діґорі слабким голосом.

Але він уже вгадав відповідь.

— Я, — сказала цариця. — Я, Ядіс, остання цариця, цариця Світу.

Двоє дітей стояли мовчки, тремтячи на холодному вітрі.

— То була провина моєї сестри, — сказала цариця. — Вона мене довела до такого. Нехай прокляття всіх сил придавить її навічно. У будь-яку хвилину я була готова укласти мир — пощадити її життя також, якби вона поступилася мені троном. Але вона не поступилася. Її гордість зруйнувала світ. Навіть після того як почалася війна, ми дали врочисту обіцянку, що жодна зі сторін не застосовуватиме магію. Та коли вона зламала свою обіцянку, що могла вчинити я? Дурепа! Ніби вона не знала, що я краще володію магією, ніж вона. Вона навіть знала, що я володію таємницею Світу-гідного-жалю. Невже вона сподівалася — вона завжди була слабкою, — що я не застосую її?

— А що то була за таємниця? — запитав Діґорі.

— То була таємниця з таємниць, — відповіла цариця Ядіс. — Великі царі з нашої династії завжди знали, що існує слово, яке, коли його промовити з належними церемоніями, знищить усі живі істоти, крім тієї, яка його застосувала. Але стародавні царі були слабкими та м’якосердими і зв’язували себе й тих, хто після них приходив, великими клятвами ніколи не намагатися навіть довідатися, що це за слово. Але я довідалася про нього в таємному місці й заплатила жахливу ціну за знання цього слова. Я не застосовувала його, доки вона не примусила мене це зробити. Я намагалася здолати її будь-якими іншими засобами. Я проливала кров своїх армій, наче воду…