Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Повертаймося додому, — сказала Поллі.

— Але ми ще нічого не бачили, — заперечив Діґорі. — Якщо ми вже потрапили сюди, то нам треба принаймні роззирнутися довкола.

— Я певна, тут немає нічого цікавого.

— Нема ніякого сенсу надягати на палець магічне кільце, яке дає тобі змогу мандрувати в інші світи, якщо ти боїшся оглянути їх, коли потрапиш туди.

— Хто каже, що я боюся? — пхикнула Поллі, відпустивши руку Діґорі.

— Я лише подумав, що тобі не дуже хочеться досліджувати це місце.

— Я піду всюди, куди підеш ти.

— Ми зможемо забратися звідси в ту мить, коли схочемо, — сказав Діґорі. — Скиньмо наші зелені кільця й покладімо їх у кишені під праву руку. Нам слід лише пам’ятати, що наші жовті кільця лежать у кишенях під ліву руку. Ти можеш тримати ліву руку так близько до кишені, як тобі хочеться, але не запихай її всередину, бо ти доторкнешся до жовтого кільця й зникнеш.

Вони так і зробили та спокійно пішли до великих дверей під аркою, крізь які можна було ввійти до будинку. Вони стали на порозі й зазирнули досередини — там виявилося зовсім не так поночі, як їм здалося спочатку. Перед ними була простора затінена зала, яка здавалася порожньою. Але в далекому кінці вони побачили аркаду, крізь яку в залу проникало трохи більше того самого неяскравого світла. Вони перетнули залу, ступаючи дуже обережно, боячись потрапити або в дірку в підлозі, або перечепитися через якусь річ, полишену там. Їм здалося, вони йдуть вічність. Коли вони пройшли крізь арки, то опинилися на іншому просторому подвір’ї.

— Тут не вельми безпечно, — сказала Поллі, показуючи на стіну, що вигиналася всередину й, здавалося, в будь-яку хвилину могла впасти на подвір’я.

В одному місці між арками не було стовпа, й кінці арок нависали там, нічим не підтримувані. Не випадало сумніватися, що люди покинули це місце сотні, а може, й тисячі років тому.

— Якщо все це проіснувало дотепер, то, думаю, воно проіснує й трохи довше, — сказав Діґорі. — Але нам треба ходити й розмовляти тихо й обережно. Ти ж, либонь, знаєш, що звук може спричинити обвал — як наприклад, стається снігова лавина в Альпах.

Вони рушили далі й вийшли з цього подвір’я крізь інші двері, піднялися широкими сходами і потрапили до кімнат, двері з яких відчинялися в наступні кімнати, аж поки в них пішла обертом голова від розмірів цього місця. Знову й знову їм здавалося, що зараз вони вийдуть на відкритий простір і побачать місцевість навколо величезного палацу. Але щоразу вони виходили на якесь інше подвір’я.

Це, певно, було чудове місце, коли люди ще тут жили. На одному подвір’ї колись був фонтан. Величезне кам’яне страховище з роззявленим ротом стояло, розкинувши крила, і можна було ще бачити систему труб у задній частині його рота, з якої колись струменіла вода. Під фонтаном діти побачили великий кам’яний басейн, який колись утримував воду, але тепер він був сухий, як кістка. В інших місцях сухі стебла повзучої рослини обплутали стовпи, повалені на землю. Але все тут давно вимерло. І не було ані мурах, ані павуків, ані будь-яких живих істот, що їх ви сподіваєтеся побачити на руїнах; і там, де між розколотими плитами виступала на поверхню суха земля, не росло ані трави, ані моху.