Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Ніколи не було з’ясовано, чи то падіння даху спричинила магія, чи то нестерпно високий звук від удару по дзвону був вищим, аніж могли витримати напіврозвалені стіни.
— Ось так! Я сподіваюся, тепер ти задоволений, — видихнула Поллі.
— Принаймні тепер усе закінчилося, — сказав Діґорі.
Так вони обоє й подумали. Але вони ще ніколи в житті так не помилялися.
Розділ 5
Світ-гідний-жалю
Діти дивились одне на одного через опору, над якою висів дзвін, і досі тремтіли, хоч він уже не подавав сигналу. Несподівано вони почули м’який звук із того кінця кімнати, який досі був неушкоджений. Вони обернулися зі швидкістю блискавки подивитися, що ж там відбувається. Одна з постатей у мантіях, найдальша від краю, та жінка, що здалася Діґорі надзвичайно гарною, почала підводитися зі свого стільця. Коли підвелася, діти побачили, що вона була навіть вищою, аніж їм здавалося. І відразу зрозуміли, не з її корони та мантії, а з блиску очей та вигину губ, що вона — велика цариця. Вона роззирнулася по кімнаті й побачила руїни, побачила дітей, але з виразу її обличчя не можна було зрозуміти, що саме вона думає про побачене і чи вона здивована. Вона підійшла до дітей широкими й швидкими кроками.
— Хто мене розбудив? Хто зламав чари?
— Мабуть, я, — сказав Діґорі.
— Ти! — промовила цариця, поклавши руку йому на плече — білу, прекрасну руку, але Діґорі відчув, що вона тверда й сильна, як сталеві лещата. — Ти? Але ж ти лише дитина, звичайна дитина. Кожен побачить із першого погляду, що ти не маєш у жилах ані царської, ані шляхетної крові. Як такі, як ти, посміли ввійти до цього палацу?
— Ми прийшли сюди з іншого світу, за допомогою магії, — пояснила Поллі, яка подумала, що настала слушна мить, аби цариця звернула увагу на неї, а не лише на Діґорі.
— Це правда? — запитала цариця, досі дивлячись на Діґорі й не скинувши на Поллі бодай одним поглядом.
— Так, правда, — підтвердив він.
Цариця другою рукою підняла його обличчя за підборіддя, щоб краще роздивитися. Діґорі спробував відповісти на її погляд, але одразу ж мусив опустити очі. Щось у її погляді перемагало його погляд. Після того як цариця пильно роздивлялася його протягом хвилини, вона відпустила його підборіддя й сказала:
— Ти не чаклун. На тобі немає знаку магії. Ти, певно, є лише слугою чаклуна. Магія когось іншого привела тебе сюди.
— Це магія мого дядька Ендру, — повідомив Діґорі.
У цю мить не в самій кімнаті, а звідкись ізблизька долинув спочатку шум, потім тріск, а потім і гуркіт обвалених будівель. Підлога затремтіла.
— Тут дуже небезпечно, — сказала цариця. — Весь палац обвалюється. Якщо не виберемося звідси за кілька хвилин, ми будемо поховані під руїнами. — Вона говорила так спокійно, ніби повідомляла, котра тепер година. — Ходімо, — сказала вона й подала руки обом дітям.
Поллі, якій цариця не подобалася, була налаштована недовірливо й не подала б їй руки, якби змогла цього уникнути. Та хоч цариця говорила дуже спокійно, її рухи були швидкими, як думка. Перш ніж Поллі зрозуміла, що саме відбувається, її рука опинилася в руці, значно більшій і сильнішій за її власну, і вона нічого не змогла вдіяти.
«Це жахлива жінка, — подумала Поллі. — У неї вистачить сили зламати мою руку, один раз крутнувши її. І тепер, коли вона тримає мою ліву руку, я не можу дістати жовте кільце. Якби я спробувала просунути в ліву кишеню праву руку, я не змогла б до неї добутися, бо вона запитала б мене, що я роблю. Хоч би що сталося, ми не повинні дати їй довідатися про кільця. Я сподіваюся, у Діґорі вистачить тямки тримати рот на замку. Шкода, що я не можу перекинутися з ним словом сам на сам».
Цариця повела їх із зали Образів у довгий коридор, а потім через весь лабіринт зал, і сходів, і дворів. Знову й знову вони чули, як обвалюються частини великого палацу, деякі дуже близько від них. Одного разу величезна арка обвалилася за мить після того, як вони пройшли крізь неї. Цариця йшла швидко — дітям доводилося бігти, щоб устигати за нею, — але вона не виявляла страху. Діґорі подумав: «Вона хоробра й відважна. І сильна. Вона та жінка, яку можна назвати царицею! Я сподіваюся, вона розповість нам про історію цього місця».
Вона розповіла їм дещо, поки вони йшли.
— Це двері до в’язниць, — повідомляла вона. Або: — Цей прохід веде до головних кімнат, де здійснювалися тортури. — Або: — Тут була стара бенкетна зала, до якої мій прадід запросив сімсот вельмож на учту й звелів повбивати їх, перш ніж вони піднесли до губів келихи. Ті вельможі плекали бунтівні думки.