Гора між нами

Довго шукати не довелося: двигун ззовні був обшитий металевими листами. Від удару вони значно деформувалися з одного боку, а з другого лише здобули кілька подряпин. Добре, що конструкція літака передбачала можливість ремонту двигуна, і деякі з листів трималися на самих шпильках. Я причепив один з них там, де згідно з моїми планами будуть сідниці Ешлі.

Ну що ж, вийшло наче непогано. Має працювати. Я спакував усе, що тільки міг, у рюкзак — разом з м’ясом, яке, на жаль, вийшло трохи жорсткіше за філе-міньйон, — та прив’язав його в ногах саней. Так нога Ешлі буде дещо вище.

Насамкінець я дав їй чотири пігулки знеболювального та трохи води. Поки вона ковтала їх, я пояснював мій план.

— Я не дуже певний, у який бік нам краще йти, але достоту знаю, що на північному заході, тобто позаду нас, гори стають вищими. Значить, нам точно не туди. Там, — я тицьнув пальцем, — на південний схід простягається плато. І струмки течуть у той бік. Тобто все просто: нам треба вниз, і на південному сході єдиний шлях туди. Тож почнемо спускатися, а там подивимось. Я піду перший, ти за мною. Я постійно буду поруч. На рівній поверхні я тягтиму тебе, як на санях, — я тут змайстрував запряг з ременів. Питання є?

Ешлі похитала головою, і далі повільно жуючи м’ясо. Я ще раз перевірив її ногу, щільніше загорнув її у спальник, застебнув його та насунув нижче її шапку.

— Це вперше твоя нога опиниться нижче від рівня серця, тому набрякатиме. Уночі доведеться прикласти сніг. Відчуття будуть не з приємних, даруй.

Ешлі лише кивнула у відповідь.

— Найбільш боляче буде зараз, коли я перекладатиму тебе в сани.

Вона стисла зуби, готуючись. Я узяв її під пахви та обережно потягнув до ношей — дуже повільно, по сантиметру. Спальник доволі легко ковзав по снігу, аж поки не зачепився за якийсь камінь. Її нога смикнулася, і вона несамовито заволала, а потім відвернулась та виблювала. Усе, що вона з’їла, опинилося на снігу, і чотири пігулки знеболювального також. Я протер їй губи та чоло — у неї виступив піт.

— Пробач.

Вона нічого не відповіла — і досі міцно стискала зуби.

Я нарешті затягнув її на ноші й повернувся за Наполеоном, якого влаштував поруч із Ешлі. Вона, не розплющивши очей, обійняла його рукою. Вигляд мала паскудний.

Спальник Ґровера я дав їй замість подушки, а вздовж тіла закріпив лук та вудки. Ноші мали просто сміховинний вигляд — надто вже багато всього на них було. Та, як на мене, краще нехай воно буде й не знадобиться, ніж знадобиться — а його немає. Навіть якщо це і зайва вага. Обидва наші ноутбуки я полишив у літаку. Як і мобільники та документи. Наразі це все марний вантаж.

Наостанок я ще раз оглянув нашу «печеру» — чи не забули ми чогось, — а потім зв’язав нас додатковою мотузкою. Про всяк випадок. Якщо станеться щось непередбачуване, принаймні ми з Ешлі будемо зв’язані. Хоча, якщо я впаду у прірву, вона цьому не радітиме.

Ми вийшли назовні, і я кинув останній погляд на місце, де поховав Ґровера. Від каменя, на який він колись спирався, вела тоненька кривава стежка — слід пораненої пуми. Попереду було велике плато. Я дістав компас та намітив напрямок (поки ми ще нагорі — бо потім між деревами та скелями легко буде розгубитися). Застебнув куртку, узяв ноші та зробив крок. Потім іще один. Відтак іще.

За п’ять метрів я спитав через плече:

— Ти як?

— Нормально, — відповіла вона за мить. І навіть не крізь зуби — значить, справді нормально.

Я не знав, скільки в нас попереду — десять кілометрів чи сотня, але ті перші метри були не менш важливими, ніж усі подальші.

Ну, майже.

Розділ двадцять другий