Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
Дон Хосе віддавався своїй пристрасті із завзяттям воїна й фанатизмом інквізитора. Він був русявобородий, ще молодий — але вже гладкий і лисий. У повсякденному житті веселий і жартівливий, цей шанований батько родини, проте, навіснів од люті, коли в амфітеатрі сусід по лаві не погоджувався з його думкою. Він міг зчепитися з усією публікою, боронячи честь друга тореро, нетямився від гніву, коли глядачі вітали оплесками матадора, який не здобув його прихильності.
Дон Хосе служив колись у кавалерії — більше з любові до коней, ніж до військової справи. Через ранню опасистість та своє захоплення коридою він зрештою вийшов у відставку і відтоді проводив літо в амфітеатрах цирків, а зиму — в нескінченних розмовах про бій биків... От би стати добрим порадником і повіреним якогось еспади!.. Коли в дона Хосе виникло таке бажання, всі матадори вже мали своїх імпресаріо, і поява Гальярдо стала для нього великим щастям. Найменший сумнів у високому хисті улюбленого тореро змушував дона Хосе червоніти від гніву, кожну суперечку з питань тавромахії він сприймав як зазіхання на честь Гальярдо. З гордістю людини, яка вчинила подвиг, розповідав дон Хосе про те, як побив ціпком у одній кав’ярні двох безчесних любителів, бо ж ті посміли ганити «його матадора» — мовляв, він надто вже чепуриться.
Донові Хосе здавалося, що в газетах недосить прославляють Гальярдо. Отож не раз сонячного зимового ранку він спинявся на розі вулиці Змій і чатував на друзів, які там прогулювались.
— Ні, іншого такого в усьому світі нема! — міркував він уголос, ніби розмовляючи сам із собою і вдаючи, що не помічав тих, хто підходив до нього. — Найперший матадор світу! Нехай-но спробує хто сказати, що це не так!.. Рівних йому нема!
— Кому? — насмішкувато питали друзі, ніби не здогадувалися, про кого йдеться.
— Як це кому?.. Звичайно, Хуанові.
— Якому Хуанові?
Гнів і подив відбивалися на обличчі дона Хосе.
— Та ви що, з глузду з’їхали? Нібито існує кілька Хуанів!.. Хуанові Гальярдо, кому ж іще!
— Схаменися! — казав дехто. — Ти закоханий у нього, мов жінка. Може, ти хочеш з ним одружитися?
— І одружився б, так він не захоче, — не замислюючись, відповідав дон Хосе, охоплений майже побожним захватом.
А помітивши, що наближаються інші друзі, він одразу забував про насмішників і знову правив своєї:
— Ні, іншого такого у цілому світі нема... Він найперший... А хто з цим не згоден, нехай тільки писне... я з ним поговорю!
Весілля Гальярдо стало подією, що надовго всім запам’яталась. Воно збіглося з новосіллям у новому будинку, яким надзвичайно пишався лимар. Він показував гостям патіо, колони та мозаїку з таким виглядом, ніби зробив усе те власними руками.
Вінчалися молодята в церкві святого ХіляЦерква св. Хіля — розташована на північному заході Севільї біля старовинного муру та воріт Ла Макарена. Ікона цієї церкви — діва Макаренська — користувалася особливою популярністю серед бідноти передмістя., перед образом богоматері, що подає надію, відомої під ім’ям святої діви Макаренської. Коли процесія вийшла з храму, замерехтіли в сонячному промінні екзотичні квіти та барвисті птахи на сотнях китайських шалей, що покривали плечі подруг нареченої. Весільним батьком був депутат кортесів. Над морем білих і чорних фетрових капелюхів здіймалися блискучі циліндри повіреного та інших багатих сеньйорів, шанувальників Гальярдо. Усі вони радісно всміхалися, щасливі, що можуть пройтися поруч із тореро і ніби прилучитися до його слави.
Біля дверей будинку цілий день роздавали милостиню. На це бучне весілля тяглися жебраки не лише з усього міста, а й з навколишніх сіл.
У патіо гримів бенкет на всю губу. Клацали апаратами кілька фотографів: робили знімки для мадридських газет. Весілля Гальярдо вважали за національне свято. До пізньої ночі бриніли гітари й звучали меланхолійні мелодії під виляски долонь і клацання кастаньєт. Піднявши руки, дівчата притупували на мармурових плитах маленькими ніжками, шлейфи спідниць і барвисті шалі метляли навколо струнких станів, що розгойдувалися в ритмі севільян. Ляскали корки, вилітаючи з десятків пляшок, і струмками лилися чудові андалузькі вина; з рук у руки переходили келихи з вогнистим хересом, пекучою монтільєюМонтілья — містечко в провінції Кордова. Там виробляють уславлене вино з такою ж назвою, схоже за смаком на херес., світлою і запашною мансанільєю із Санлукара. Усі понапивалися, але то було сп’яніння ніжне, тихе й сумне, що виражалося тільки в млосних зітханнях та співах, коли кілька чоловік водночас затягували тужливої пісні, в якій говорилося про в’язницю, про смерть, про бідолашну матір — вічні теми народної андалузької лірики.