Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Тож, виходить, їх привела спрага?
— Як твоя подорож? — спитав старий Лелю, коли Рясі дали черепок із водою.
Це було погане запитання. Лисий не розумів чому, але відчував, що зараз би не варто надто багато розповідати Інженерові. До того ж він відчув, що винен перед Лелею, — ціла ніч минула після її повернення, а він не знайшов часу розпитати її про подорож. А Інженер, схоже, саме заради цього й прийшов до них — сам, незважаючи на ніч, слабке здоров’я та й, зрештою, на те, що він же — Інженер, головна людина в селі.
Мабуть, про те саме подумала й Леля, бо відповіла не так, як очікував Лисий:
— Нормально. Вернулися живі, то й добре.
Для Лисого це прозвучало як докір. Якби вона почала докладно розповідати про свою з Васильком мандрівку до русалок, було б ясно, що вона не ображається. Втім, у цій її образі був і добрий бік: Інженерові відомо значно менше, ніж Лисому. Хлопець принаймні знав головний результат подорожі: Леля бачила русалок і розмовляла з ними.
— Бачили русалок? — спитав Інженер, не дочекавшись продовження Лелиної розповіді.
— Звісно, ми ж до них і ходили.
— І що? — знову, помовчавши, озвався Інженер.
— Нічого. Поговорили й повернулися додому.
Знову пауза.
— І що вони сказали?
Доки було про що розповідати, дівчинці легко було відказувати, хай і коротко. А тепер вона несподівано відчула, що не знає, як відповісти. Вона намагалася згадати розмову й не могла. Говорили про собаку, як її витягти на кручу. Говорили про те, що вона вродлива. А ще про що?..
— Це була тільки перша розмова. Так, ні про що…
— Ти хочеш сказати, що збираєшся знову до них іти? — удавано здивувався Інженер.
Щось у його поведінці було не так. Він був зовсім не схожий на того Інженера, якого Лисий знав стільки, скільки себе пам’ятав. І Ряха поводився дивно — тулився до шиї свого хазяїна, то занурював писок йому під комір, то позирав звідти якимось ніби аж винуватим поглядом. Здавалось, Інженер веде розмову з Лелею для годиться, зовсім не переймаючись тим, про що йдеться. Виглядало на те, що вся ця розмова — лише підготовка до головного питання. Чи повідомлення. І саме в цьому — таке у Лисого складалося враження — Інженер був невпевнений. Саме цього рішення він, схоже, ніяк не міг прийняти: повідомити чи не повідомити, спитати чи не спитати.
Але що? Що спитати? Що повідомити? Чи все це взагалі не так, а тільки здається?
Леля відчула, що Лисий думає про щось інше, що він не може підтримувати розмову, тому вирішила говорити сама, затягувати цю необов’язкову й нікому не потрібну балачку. Нікому, бо їй теж здалося, ніби Інженер не чує, що вона йому каже.
— Ми по дорозі вбили вовка, — сказала вона. — Самотнього. Он шкуру принесли, — дівчинка кивнула в куток, де валялася принесена ними вовча шкура.
Інженер навіть оком не повів у той бік. Так наче самотній вовк о цій порі неподалік від села — звичайна річ. Так наче вбити вовка — теж звичайна річ для двох підлітків.
— Де ви бачили вовка? — натомість стрепенувся Лисий.
— Далеко, біля ріки, — відповіла Леля. Вона подивилася на Інженера й додала: — А от ведмедя ми зустріли зовсім близько від села.
— Ви його теж убили? — злякано спитала з печі Марічка.
— Вовки, ведмеді… — чи то втомлено, чи то задумливо промовив Інженер. — Що ти, дитино, таке верзеш! Я тебе про русалок питаю, а ти якісь байки плетеш.
— Це не байки, — втрутився в розмову Василько. — Ми справді…
— Я знаю, — ніби й не слухаючи його, перебив старий. — Я знаю… Це така сама правда, як і ті тридцять вовкулаків, яких ви перестріляли.
Це вже ставало нестерпним. Якщо Інженер прийшов тільки для того, аби показати, що він дітям не вірить, то нічого зважати на його присутність.
— Розкажи про ведмедя, — попросив Лисий.
І вона розповіла все як було, чомусь оминувши тільки те, що вони знайшли на місці ведмежого лігва рештки луб’яних кошиків. Чому вона про це не розповіла, Леля й сама не розуміла. Просто відчула, що зараз про це краще не згадувати.
— Тобто побачив двох таких страшних мисливців із цуциком і накивав п’ятами, аж слід пропав, — так само втомлено й сумно констатував Інженер після Лелиної розповіді. — Зрозуміло. Все граєтеся в героїв. І в своїх іграх залізли в такі речі…
— Це правда! — вигукнув Василько. — Ведмідь був зовсім недалеко звідси.
Інженер не відповів. Він мовчки підвівся, роззирнувся по хаті й спитав:
— Де ж тут вас пограбували?
Лисий також підвівся й повів старого до комори. Діти потяглися за ним, однак Леля їх зупинила й наказала навести лад у хаті, бо вже ранок, а в них тут казна-що робиться.