Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Взялися до справи неохоче, бо всім було цікаво, що Інженер там побачить. Власне, вже все бачили й самі; що скаже старий, у хаті було добре чутно, й однаково діти почувались ображеними. Без особливого бажання вони почали прибирати в кімнаті.
Тільки швенькання віника, глухий стукіт глиняного посуду, шурхотіння одягу. Аж ось Інженер заговорив:
— Замок порубали зсередини. А щоб підкинути вам пояснення, розібрали стріху. Все одно через цей отвір ніхто не міг пролізти. Треба шукати підкоп. Або діру в стіні. — Він сказав це тихим, майже байдужим голосом, аж дітям стало соромно, що вони не здогадалися самі. — І ще одне. Треба подумати, кому це потрібно.
— Про це ми весь час думаємо, — відповів Лисий.
— І що придумали?
— Ще нічого…
Інженер не почав одразу ж шукати підкоп. Мовчки повернувся до кімнати й сів за стіл.
— Нічого й не придумаєте, бо правда занадто… — і надовго замовк.
Леля зрозуміла, що він не наважився сказати, що знав, бо в хаті занадто багато дітей. Вона також збагнула, що правда ще страшніша, ніж вони собі досі могли уявити, і все у неї всередині похололо.
— Що ми за хазяї такі! — вигукнула вона, намагаючись удавати цілковиту безтурботність. — Ану, давайте на город! Принесіть нам із дорогим гостем поснідати.
Діти ще неохочіше потяглися з хати. Лисий і Леля сіли навпроти Інженера й мовчки подивилися йому в вічі. Старий сидів непорушно, втупившись у стіну за спинами дітей, здавалось, от-от засне. Тільки Ряха відчував напруження свого хазяїна, тупцював на його плечі й нервово нюхав повітря. Його сиві вуса настовбурчилися, хвіст затіпався вгору-вниз і з боку в бік, аж раз навіть хльоснув Інженера по губах. Лисий готовий був присягнутися, що таким чином пацюк попереджав старого про необхідність мовчати, хоч це, звичайно, й смішно.
Ранкові зізнання Інженера
— То що правда? — нарешті порушив мовчанку Лисий. — Занадто яка?
— Занадто страшна, — після довгої паузи відповів Інженер. І додав: — І незрозуміла.
Ряха знову завовтузився на його плечі.
— Та годі вже тобі, — відмахнувся старий. — Ти ще мене вчитимеш. Колись усе одно прийде час сказати йому те, що я знаю…
Ряха пропищав щось застережливе.
— А я вважаю, що настав, — твердо відповів йому Інженер. — Якщо відкладати, то всім нам тут буде кінець. Ще бракувало, щоб люди понапивалися мертвої води!
Отже, недаремно Лисий підозрював, що Ряха не такий простий пацюк, яким усі його вважали. Видно, не лише сторожовий він. І це було вперше за все життя Лисого, коли Інженер не побоявся відкрити таку непросту таємницю. Хлопець увесь напружився, бо збагнув, що зараз вони почують щось справді варте такого виняткового вчинку Інженера.
Ряха ображено перебіг за спину хазяїна, й звідти визирали самі його сиві вуса й одне кругле око, що дуже сумно, але сторожко дивилося на Лисого — ніби зі схованки. Здавалося, пацюк боявся, що після Інженерових слів Лисий кинеться на нього й розшматує, мов тих собачих пацюків, про яких він раніше розповідав.
— Правда в тому, — почав Інженер, пильно подивившись в очі хлопцеві, — що…
Він знову замислився, перевівши погляд на Лелю.
— Мені теж піти на город? — спитала вона таким тоном, що й Рясі було зрозуміло: нікуди Леля не піде, хоч би що їй зараз сказали.
Лисому здалося, що цієї миті Інженерові очі трохи потепліли, втім, це було ще неймовірніше, ніж Ряха, який дає вказівки старому.
— Насправді Лелине село загинуло випадково, — знову почав Інженер. — Не воно було потрібне вовкулакам. Вони йшли по тебе.
— По мене? — Лисий не повірив своїм вухам. — Як це?.. Вовкулаки!.. Якби ви бачили вовкулаку, то й самі зрозуміли б, що вони не можуть іти «по когось». Вони йдуть по їжу. І тільки по їжу.
— Чому ж тоді вони не знищили дітей? Чому не погнали замість них — маленьких — дорослих людей? Навіщо вбили ціле село й полишили стільки «їжї», як ти кажеш, забравши з собою тих, кого їсти не збиралися?
Найгіршим у цих питаннях було те, що Лисий і сам собі вже не раз їх ставив. І відповіді не знаходив. Найвірогіднішим із усього, що спадало на думку, здавалося таке: вовкулаки не так їдять людей, як знищують їх. Вони прагнуть звільнити від людей землю. Але навіщо це їм? Навіщо їм діти? В те, що дітей вони перетворюють на вовкулаків, також не дуже вірилось… І зараз він не знав, що відповісти. Але щось треба було відповідати. Пауза ставала непристойно довгою. Втім, подумав Лисий, Інженер прийшов щось сказати, то хай говорить. А я мовчатиму.