Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

У віконці Інженерової хати світилося. Він не спав. Лисий відчинив двері, пропустив уперед Лелю й слідом за нею ввійшов сам. Інженер сидів за столом і нічого не робив. Власне, він завжди так сидів, коли хтось до нього приходив. Тільки вдень це було зрозуміло — люди часто до нього заходили, тож старий ніби завжди був готовий до приходу відвідувача. Вночі це виглядало дивно — так ніби від нього щойно хтось пішов.

Ряха лежав під столом, поклавши писок на Інженерову стопу. Він недобрим поглядом зустрів гостей, але не поворухнувся. Задивившись на нього, Лисий послизнувся й ледве не впав — добре, поруч була Леля. Вона встигла підхопити його під лікоть і підтримати.

— Чого це ти на ногах не тримаєшся? — глузливо спитав Інженер. — Мухоморів об’ївся?

— А чого це у вас долівка мокра? — запитанням на запитання відповів Лисий.

— Люба розхлюпала трохи, як воду приносила, — Інженер не наполягав, щоб Лисий відповідав.

— Уночі? — здивувалася Леля.

— Ну, ви ж ходите вночі, то чого б і їй не ходити?

— Ми ходимо, бо трапилося лихо, — Лисий зрозумів, що треба говорити прямо й конкретно, не піддаючись на Інженерові спроби перетворити розмову на перекидання м’ячика. — Хтось украв самоварний казанок.

Схоже, Інженер не одразу збагнув, наскільки серйозна ситуація. Або не хотів піддаватися на той план розмови, на якому наполягав хлопець.

— А я попереджав тебе, що краще все те відьомське причандалля знищити, — зневажливо сказав він. Потім, мабуть, до нього дійшло. — Тільки ж ви там, здається, якісь особливі замки попридумували…

— Замки порубали сокирою, — пояснив Лисий, — і стріху в хаті розібрали.

— А підкопу не зробили?

— Навіщо? — Лисий не зрозумів, що Інженер з нього глузує. Він і справді подумав, що варто перевірити долівку під стінами. Підкоп багато що прояснив би.

— Як навіщо! — Інженер і далі збиткувався. — Щоб і з неба, і з-під землі, й через двері — зразу з усіх кінців. Бо інакше й красти не цікаво.

Лисий знав уже з досвіду, що коли Інженерові вдасться вивести його із себе, розмови не буде. Тому хлопець спробував опанувати себе й не піддаватися. Дуже спокійно він сказав:

— Це справді дуже дивно, що й дах, і двері. Ми так і не змогли зрозуміти, як саме це зроблено. Але річ навіть не в тому…

— А мені здається, — перебив його старий, — що саме в тому! Тебе попереджали, що це небезпечні речі. І ти все одно відмовився їх позбутися. Ти краще знав, як треба. Ти завжди краще знаєш, як треба. А тепер тобі незрозуміло…

— Не гарячкуйте, дядьку Інженере, — несподівано для старого втрутилася Леля. — Мабуть, ви маєте рацію. Але зараз, мені здається, не час з’ясовувати стосунки. Треба вирішувати, що робити. Ми за цим, — останні слова вона промовила з притиском, — до вас прийшли. Той, хто вкрав казанок, уже отруїв воду в криниці.

— Хто? — хрипко спитав Інженер..

— Ми не знаємо, хто, знаємо тільки, що вода в криниці — мертва.