Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Картина, яку він побачив, не піддавалася розумінню.

Сказати, що Наталочка стояла по пояс врита в землю, — це нічого не сказати. В тім-то й річ, що вона не була врита, вона ніби виростала з землі. Її плаття наче зливалося з землею, неможливо було помітити межі. Вона дивилася на свою нижню половину — точніше, на відсутність нижньої половини — і страшно верещала. Це був безперервний крик, без паузи на те, щоб вдихнути повітря. На обличчі — невимовний жах. Навколо стрибав і сварився Глина, так само нажаханий і розгублений. Наближатися до Наталки він не наважувався.

— Тобі боляче? — спитав Лисий.

Дівчинка у відповідь заперечно похитала головою, не замовкаючи.

— Нічого їй не боляче, — відповіла йому Леля. — Хіба ти не чуєш, що вона кричить від жаху, а не від болю.

Лисий озирнувся. Лелі ніде поруч не було.

— Звідки ти говориш? — здивовано спитав він, намагаючись не кричати, але й говорити достатньо голосно, щоб його було чутно, незважаючи на пронизливий крик Наталки й скандальний лемент Глини.

Раптом крик став іще вискливішим, і дівчинка почала «виростати».

— Замовкни, — почувся з-під землі голос Лелі, — це я.

Мала негайно замовкла. Тепер її погляд якось дуже плавно перетворився на здивований. Страху як не було. Вона ще не до кінця «виросла», як над землею з’явилася Лелина голова, потім плечі. Далі стало зрозуміло, що вона просто взяла Наталочку на руки й підняла її над землею.

Втім, оце «просто» все одно лишалося дуже непростим. Жодної піщинки, жодного корінчика на сукні Наталчиній не лишилося. І земля в тому місці, з якого вона «виросла», не змінилася — не обсипалась, не розкрилась. А от Леля тепер нагадувала моркву. Ноги її вище колін були в землі.

Лисому паморочилося в голові. Він повільно нахилився й торкнувся землі поруч із Лелиними ногами. І з’ясував, що землі там немає. Рука його безперешкодно зникла під землею, нічого не відчувши. Тільки тієї миті, коли вона торкнулася цієї непрозорої порожнечі, Лисий відчув панічний жах. Він дивився на свою правицю, яка майже по лікоть розчинилася в землі, й сам ладен був закричати. Витягнув руку. Обдивився. Помацав землю поруч, спробував знайти межу. Хоч це було й нелегко, знайшов — ніяких видимих кордонів. Дуже плавний і непомітний перехід від твердої землі до порожнечі, що цілком схожа на неї. І знову липкий жах при зіткненні з несправжньою землею. Лисий підвівся. Потім перевів погляд на Лелю.

— Як ти здогадалась?

— Я таке вже бачила, — відповіла Леля. — Забула тобі розповісти.

Лисий якийсь час мовчки дивився на неї, а потім ляснув себе по лобі.

— Лихо! Я ж Інженера збив із ніг!

Він кинувся знову до хати, однак Леля спробувала зупинити його:

— Не метушись. Я йому допомогла підвестися.

Лисий все одно рушив навколо хати — до вхідних дверей. Діти подалися за ним. Тільки Наталочка лишилася біля загадкової ями, неспроможна відвести погляд від того місця, де щойно «росла». Глина ліг на землю поруч із нею, також дивився на кляте місце й неголосно бурчав: