Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Василько вийшов за село й повернув до яруги. Там він обережно протиснувся через колючі зарості ожини й опинився між яром і обійстям Люби. Щось йому підказувало, що продовження таких бурхливих подій вчорашнього дня і ночі мусить бути саме тут.

Обране Васильком місце мало суттєві недоліки. По-перше, ожина. Вона стояла навколо колючою стіною, не даючи поворухнутися. По-друге, кропива, яка підпирала ще тісніше. А по-третє, хлопчик із подивом помітив, що зовсім недавно тут хтось стояв і тупцював, і витовк цілу невеличку галявинку. Останнє відкриття було особливо неприємне, та знайти якесь інше місце Василькові навряд чи вдалося б — принаймні, скільки він міг бачити, нічого путнього поблизу не було.

На городі було порожньо. Тільки де-не-де витикалися з високої трави й знову зникали в її гущавині червоні гребені курей та півнів.

Так само, як і Лисий напередодні, Василько незабаром видивився стежину, що вела до лісу. Так само він зрозумів, що Люба будь-коли може залишити свою оселю й податися до лісу, й того ніхто не помітить.

Повітря поволі прогрівалося, хоча сонце й не пекло. Василько ховався в затінку ожини. Він пильно вдивлявсь у вікна хатини, однак нічого роздивитися не міг — вони лиш відбивали сонячне проміння, й воно боляче різало очі. Було таке відчуття, ніби в очах пісок. Хлопець згадав, що цілу ніч не спав. А день учора видався дуже тяжкий — ведмідь, вовк, русалки, лішак… Чи не лішак, а просто великий нічний птах. Дарма, все одно був виснажливий день.

Намагаючись не робити помітних рухів, Василько перевісив арбалета на груди. Тепер можна було покласти на нього руки, а на них спертися підборіддям. Утім, це не надовго допомогло. «Ще півгодини подивлюся й піду», — подумав вивідник.

Одна з курок — зовсім чорна — підійшла до самісінького куща, за яким ховався Василько, й пильно на нього подивилася одним оком. Потім різко повернула голову й подивилася другим оком. Чи то хлопцеві здалося, чи справді те око було незвичайне, тільки він дивився, дивився й не міг відвести очей. Важко сказати, скільки б тривали ці витрішки, якби Василько не втратив рівноваги. Він ступив правою ногою назад, щоб не впасти, але з’ясувалося, що нога його заплуталася в траві. Хлопчик заточився й упав у зарості кропиви.

Він спромігся стриматися й не закричати, хоча, погодьтеся, це нелегко людині, яка обличчям втрапила в кропиву. І невідомо ще, чи вдалося б Василькові побачити те, що побачив, якби він не стримався.

А побачив він дуже дивну картину. Знову підвівшись на ноги, хлопчик визирнув зі своєї схованки на Любине подвір’я. Дівчина стояла біля дверей своєї хати з порожнім відром у руках і розмовляла з Пластуном. Завважте, не говорила до нього, а саме розмовляла, спілкувалася. Василько не міг чути жодного слова — вони стояли досить далеко від нього, але виразно бачив, що Люба й Пластун щось одне одному говорять і явно одне одного розуміють!