Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

В селі було порожньо. Десь квоктали кури.

Раптом пронизливо закричала дитина. І зараз же загавкав Глина. Їхні голоси зливалися, наповнюючи село невимовним жахом.

Івась швидко почав злазити. Треба було б зіскочити, виграти час, але під ним були густі гілки — ще бракувало зачепитися за них і скрутити в’язи. Як на гріх, щось не пускало. Він вивернувся й подивився. Пасок зачепився за сучок. Івась спробував зняти його однією рукою, та нічого не вийшло. Він іще подався вперед, сподіваючись, що це допоможе звільнитися. Знову не вдалося. Так само однією рукою він почав розв’язувати пасок. Двома руками це можна було зробити миттю, а однією, ще й лівою, не виходило.

Нарешті він розпустив пасок і рушив гілкою до стовбура.

І тут крики стихли. Глина ще двічі гавкнув, але то був гавкіт заспокійливий, швидше ображений, ніж лютий. Що ж там сталося? Втім, Івась уже не дуже переживав. Якби справді щось страшне, то Глина гавкав би зовсім інакше.

Івась уже доліз до стовбура, коли на вулиці з’явилася постать. І зовсім не та, на яку він чекав. Розмахуючи відром і човгаючи правим черевиком, перев’язаним через майже відірвану підошву брудним ремінцем, до криниці наближався Пластун. Звідки в нього відро? Крім ложки й миски, які він завжди носив із собою, Пластун не мав ніякого майна — це Івасеві вже було відомо. Та й те, як саме дурник вимахував відром, чимось Івасеві не сподобалося. Пластун час від часу зазирав усередину, ніби щоб перевірити, як воно там — чи все гаразд. Що там у нього було, Івась не знав, але здогадувався.

Можливо, якби на місці Івася був Лисий, він здивувався б іще дужче. Але й Івасевих знань про життя в селі не бракувало, щоб ця картина викликала підозру. Пластун ніколи нічого не робив. Він ходив по хатах, де його годували. Ніколи й нікому не допомагав. Послати Пластуна по воду! Навіть на думку нікому б не спало. Та й як послати? Він же нічого не розуміє, хоч би що йому кажи.

— Ага! — каже й безглуздо посміхається. Й ані руш.

Хто ж це спромігся на такий успіх? Івась подумки перебирав своїх нових односельців — принаймні тих, кого міг згадати, — і за жодне ім’я не зміг зачепитися. Тільки Люба лишалася такою загадковою, що… Але вона жила над урвищем, а Пластун прийшов з іншого боку — з заходу. Залишалось одне: простежити за ним. Пластун не такий хитромудрий, щоб не вдалося вивідати, звідки він прийшов і куди повернеться.

Тим часом сільський дурник підійшов до криниці й дуже пильно роззирнувся. І це теж було несподівано. Він справляв враження людини недалекої й безпечної. А тут у його очах Івась помітив розум і обережність. Це була ніби інша людина. Або ж просто людина дуже хитра й підступна. Адже ніхто в селі — ніхто! — не підозрював, що Пластун прикидається. Та й навіщо? Щоб нічого не робити? Можливо. Та все життя ходити по хатах і старцювати — таке життя будь-кого змусить порозумнішати й зайнятись якимось ділом.

Переконавшись, що його ніхто не бачить, Пластун швидко перевернув відро в криницю, й за мить пролунав приглушений плюскіт води, що впала у воду. А потім він почав опускати інше цебро — припнуте до корби. Своє, тепер уже порожнє, поставив на пісок поруч. І тепер уже знову був дурник дурником. Відро витягав із криниці завиграшки. Різко крутне ручку корби — й завмре, вдивляючись у глибину. Потім іще різкий рух. І знову повільно-повільно, як це може робити тільки дуже сильна людина, ще три оберти. Знову завмер. Знову рвонув. І жодного разу не озирнувся.