Чорний романтик Сергій Жадан

Знайоме, правда? Дуже знайоме. Узагальнений портрет сучасного твердого володаря життя. В якому розчинилися й загубилися первісні контури образу великого малого. Але вони ще окресляться, і не раз. Чи не якась його вища справедливість, коли будуть покарані винні, і невинні, і ті, хто взагалі ні при чім — як прозвучало в одному з віршів? Колективна відповідальність за гріхи людства?

Може, моє враження дуже суб'єктивне, але я не випадково згадав про Бертольта Брехта. Одну якість його світосприймання і письма, яку я умовно називаю позитивним цинізмом. Що маю на увазі? Він із жорстоко цинічною кривою посмішкою глумливо розраховується з риторикою політичних і кримінальних еліт, із прекраснодушною фразеологією ліберального народолюбства незворушно вивертає нутрощі цього вселенського фальшу, — але це вперта санітарна робота справжнього гуманіста, який розчищає простір для здорового глузду і чистого повітря. Він цинічний стосовно того, що заслуговує тільки на жорстокий сарказм в ім'я захисту життя.

Прошу зрозуміти мене правильно: я не порівнюю молодого (хай і унікального) Сергія Жадана з неосяжним і недосяжним Бертольтом Брехтом, — я тільки хочу, посилаючись на Брехта, сказати, що не все схоже на цинізм є насправді цинічним, воно може дихати жаром любові. І розпізнаваймо цей жар. Звісно, якщо він там є. А він у Жадана раз у раз вихоплюється із зухвалих монологів єретичних златоустів, надто коли йдеться про різних бідаків, біженців, утікачів, жертв миротворчих бомбардувань і братніх допомог, ромів, «чорного» люду демократичних континентів тощо.