Чорний романтик Сергій Жадан

Але всупереч усім урокам, розчаруванням і марнотам, усім безглуздим жертвоприношенням і неминучим реставраціям — революції завжди є не лише подивованим спомином про минуле, а й примарною надією на майбутнє. Завжди буде кому бити в «полкові барабани» і «вести кореспонденцію з дияволом». Бо: «Нічого не трапляється з недогляду, все повертається на свої місця. Країна, що пробуксовує в жовтих снігах депресії, потребує нової крові, тому безіменні агітатори знову вербують на спальниках і в трамваях цих юних бойовиків, завтрашніх генералів, готових стати до великого переділу, готових битися за кордони, лаштувати погроми в офісах та на автомийках».

У цій, як і в інших книжках Сергія Жадана, багато гіркого, розпачливого або й непоштивого про свою країну. Але це з глибини своєї належності до неї, закоріненості в ній. «Не залишай мене, вітчизно, не виїжджай услід за зірками, лишайся зі мною в присмеркових парках із залізними коробками гральних автоматів, які хтось зарядив чорними серцями підлітків…» У віршах розділів «Апостоли», «Фляга», «Камені» багато Харкова й любові до нього — живого, хоч і «отруєного пропагандою», — до його непоіменованих, але невід'ємних від нього людей. Тут чуються приглушені часом голоси чоловіків і жінок, бачимо їхні далекі тіні, їхнє вишукування самих себе та підтримку одне одного киснем любові, їхню «зануреність у глибоку воду надії», — і летючі обриси парків, вулиць, заводів, стадіонів міста-гіганта — й відчуття вкладеної в усе це праці й пристрасті. Але ця відданість рідному місту щоразу озивається тривогою і страхом утрати. «Ми говоримо про міста, в яких ми жили і які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море, про міста, які раптом утратили здатність опиратись. Про те, що відбувається на наших очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це заворожено, не відриваючи погляду, непомітно виростаючи серед циркових декорацій».