Чорний романтик Сергій Жадан

Ще не так давно радянська література творилася в риториці нового гуманізму, людяності, формулу якої відомий поет, класик доби сліпих надій, подавав так: «Єдина велика і справжня є людяність — Ленінська людяність класових битв». Певна річ, талановиті письменники шукали обхідних шляхів до людяності як людяності, але доводилося рахуватися з обов'язковими нормативами про радянську людину і людину ущербну — носія пережитків капіталізму. Останні особистості могли бути хіба що об'єктами шельмування (зрідка — доброзичливої критики). Нині ж, у добу катастрофічно розмитих критеріїв та сумнівних ринкових цінностей, настав час їхнього реваншу. Те, що вважалося світлою стороною життя, скомпрометоване або просто нецікаве: масового читача цікавить зворотний бік. І письменникові буває писати про нього забавніше. Так може здатися на перший погляд. Однак насправді справа складніша. Сучасному письменникові людяність бачиться інакше, ніж це декретувалося в добу «формування нової людини». Він гадає, що право на самовираження має кожна, всяка людина, і треба дати їй голос. І картина життя має бути максимально багатоголосою. Це, мені здається, і хотів би побачити Сергій Жадан у своїх вісімдесятих. А головне — такий світ його творів. Він любить життя. Усяке життя. У цьому його пафос («Кожен знаходить свій пафос, той, хто не знаходить його, помирає від депресії»). Однак у цьому і небезпека: небезпека етичної та естетичної нерозбірливості, щоб не сказати всеїдності. Сергія Жадана рятують дитяча неупередженість (позаморальна???) і дух Христа, який ніким не гидував і в кожному чув людину.