Називай мене Мері...

— Не розумію взагалі, для чого зірвався.

— Бо ти сам казав смикати тебе.

— Але не тоді, Лилику, коли тебе повно в інтернеті.

— В смислі?

Замість відповіді Пасічник витягнув смартфон, ввійшов у мережу, швидко знайшов потрібне.

— Дивись. Це з’явилося двадцять хвилин тому.

На чорно-білому відео Кобзар упізнав себе. Вийшов на берег ставка, покрутив головою, ступив убік, до кущів. Зник з виду. За якийсь час вискочив, схарапуджений, розгублений. Постояв, потім знову зник із очей.

— Отут, — Пасічник постукав пучкою по центру дисплею, — лежить труп поліцейського. Ти бігаєш поруч. Навряд чи знав, що там, біля ресторану, на ліхтарях почеплені камери.

— Вони всюди зараз, — вставив Олег.

— Тим більше, міг би про них подумати.

— Не до того.

— Та ясно. Але тепер, Лилику, — палець знову тицьнув у центр дисплею, показуючи на кущі, — ти міцно прив’язаний до вбивства Головка.

— Я його не вбивав. Тут і не видно.

— Вірю. Тільки ж я приватна особа. Знаєш, як усе виглядає?

— Ні.

— Подумай, — Пасічник збавив швидкість, повертаючи з широкої дороги на невеличку вуличку. — Вчора Головко зустрічався з тобою біля Політеху. Там сталася стрілянина, ніхто не постраждав. Сьогодні ти приходиш в парк на Нивки, де теж має бути Головко. І що ми бачимо? Труп. А ти бігаєш, мов смалений заєць.

— Ігоре, ти мені віриш?

— Для чого такі питання? Я приїхав, Лилику. Я говорю з тобою.

— Мило з твого боку.

— Не блазнюй. Краще кажи, що думаєш про це і які твої подальші дії.

Кобзар потер неголене підборіддя.

— Артем щось знав. Я просив його поговорити з Зоєю, буфетницею. Вона дала інформацію, від якої Головко охрінів. Мусив її перевірити, так сказав мені. Бач, перевірив.

— Вбивство напряму пов’язане з тим, що рудий почув від буфетниці?

— Не інакше.

— Гаразд, — Пасічник натиснув на гальма, розвернувся до Кобзаря всім корпусом. — Олеже, тобі не можна лишатися в Києві. Вкотре переконався, що ти правий.

— Тобто?

— Ляж на дно. Ніну, тепер уже вдову Головка, я беру на себе. Слідство йтиме, як іде. Вбивство Артема так чи інакше прив’яжуть до трупа у твоїй квартирі. Все заплутано, але тебе шукатимуть активно. Як знайдуть, повісять на тебе все, плюс убивство Кеннеді.

— Дуже смішно.

— Згоден, кумедного мало. Реалії такі.

— Знаю. Тому нікуди не поїду з міста.

Пасічник відкинувся на спинку сидіння.

— В смислі?

— Отак, — Олег навіть не думав, що посміхнеться, та губи розтягнулися. — Ведмедику, ще зранку я тікав би. Тепер не маю права. Головко загинув через мене, хоч як крути. Виконав моє прохання, хоч і не мусив. Я повинен знайти вбивцю, хай би що мені це вартувало. Тут і тепер, Ігоре.

Пасічник відповів не відразу.

— Дякую. Ти сам сказав те, що я хотів від тебе почути.

— Тобто?

— Не знаю, як ти це зробиш, Лилику. Але зроби.

— Що?

— Той, хто вбив сьогодні Головка, напевне причетний до вчорашнього вбивства у твоїй квартирі. Артем знайшов інформацію, яку не встиг передати тобі.

— І?

— Не розумієш? — Пасічник почав заводитися. — Не має значення, що ти там мені казав про якогось серійного вбивцю. Артема вбили, бо він дізнався щось про дівчину з Донбасу. А ту, як її, Мері вбили, бо це якось пов’язано з її дитиною.

— Чому?

— Хіба ти не сам мені це сказав? — Ігор подався вперед. — Лилику, дівчина когось боялася, і це з твоїх слів. Страхи молодої мами пов’язані найперше з дитиною. Одне за одним тягнеться, хіба не ясно?

— Поки не дуже, — Кобзар говорив щиро.

— Знаєш, як я ставлюся до всього, що пов’язано з дітьми, — терпляче пояснив Пасічник. — Поняття не маю, для чого комусь підводити покійну Мері саме до тебе. Це ти з’ясуй уже сам. У тебе вийде. Але, — він підніс пальця вгору, кивнув ним, — так, як ти мені розповів, на дівчину тиснули через дитину. Отже, дитина в цій історії головна. Артем загинув, бо запитав у когось щось про Мері. І її дитину, припускаю теж. Лилику, знайди вбивцю.

— Щойно ти озвучив мою мету, Ведмедику.

— Нічого іншого від тебе почути не збирався, — Пасічник поліз у внутрішню кишеню, дістав білий конверт. — Дві тисячі доларів. Більше нема, але чим можу. Привіз, аби дати тобі на дорогу, на перший час пересидіти. Тепер бач, для іншої мети.

— Взяв би. І зараз візьму, — Кобзар переклав гроші собі в куртку. — Може, ще ствол даси?

— Не дам. Зайвих нема. Сам розумієш, ми структура легальна. Зброя зареєстрована, а ти ж захочеш постріляти. Неприємності мені не потрібні.

— Ну, хоч щось, — Кобзар провів долонею по тугій кишені. — Так розумію, нам поки краще не бачитися?

— Й не чутися. Олеже, я не дарма взяв гроші з дому. Щось підказало — ти справу не облишиш.

— Мудрий ти. Тепер для мене це справа честі. Довезеш кудись?

— Легко. Куди треба?

— Хрещатик.

Кобзар не збирався давати Пасічнику навіть найменший натяк, куди планує рухатися далі. Хай голову сушить, як хоче. З Хрещатика всі дороги ведуть до Риму.