Називай мене Мері...
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961 -38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Називай мене Мері...». Краткое содержание книги:
Завмер.
Не завжди був таким, як тепер. Навіть таким, як до війни, був не все життя. Колись молодість крутила нижче спини, кортіло як не подвигів, то бодай вчинків, названих безумними. Дружина колись любила його, обоє мали, що згадати. Коли сварилися потім, Олег робив помилку, від якої застерігають психологи: нагадував, що між ними таки було щось хороше. Це ознака слабкості, казали вони, та Олег нічого не міг із собою вдіяти. Справді, ставав від того слабшим, бо дружина розуміла: живе чоловік минулим, не днем нинішнім, тим більше не думає про майбутнє. Тих, хто весь час у минулому, триматися не хочеться.
А колись же, як упадав за майбутньою дружиною, вони йшли пішки вночі з Хрещатика до Святошина.
Нічого складного. Бульваром прямо, нікуди не звертаючи. Спершу він, а далі — широкий проспект виведуть, куди треба. Молоді вважали таку прогулянку безумною. Мандрівкою на край світу, до пупа Землі, не інакше. Йшли тоді довше, ніж треба, бо домовилися зупинятися й цілуватися через певні проміжки, які самі для себе визначали.
Що далі рухалися, то частіше зупинялися...
Кобзар засунув руки в кишені куртки, рушив уперед.
Пішки з центру до Нивок по прямій — легко.
Час не засікав. Відміряв шлях кроками, не роззираючись навсібіч. Здавалося, вів за собою вогкий вечір, сутінки що далі, то робилися густіші. За мостом, ближче до Політеху, де вчора стріляли, раптом хтозна чому до темряви домішався туман, місто довкола тепер нагадувало чорну каву з молоком. Діставшись Шулявки, відчув, що втомився. Зціпив зуби, прискорився — пробудилася призабута звичка діяти всупереч. Не присів, не передихнув, курив на ходу. Уже дійшовши до останнього відтинку фінішної прямої, знову відчув, як у спину штрикають невидимі голочки.
Був задоволений собою. Не розучився ворушити мізками. Подумав, дещо прикинув, зробив висновки. Дав Головкові кілька підказок. Бач, вивів на правильний шлях. Зараз дізнається, що він там накопав.
І здасться йому залюбки.
Все скінчиться ще сьогодні.
Як і розраховував, піший перехід зайняв трохи більше двох годин. Від незвички дихання таки збилося, й Олег, слідуючи домовленостям, не квапився пірнати в парк. Кава стояла в горлі, її смак уже викликав печію. Та інших варіантів добити рештки часу не мав. Тож примостився біля найближчого кіоску, де її варили, взяв американо, бо більша порція. Неквапом докурив останню цигарку з пачки.
Пішов.
Асфальтована стежка вела донизу. Від ставка потягнуло, вогкість ранньої весни стала ще менш затишною. Коли попереду блиснула вода, шум проспекту зменшився. Що ближче підходив до місця зустрічі, то тихіше ставало. Дерева поглинали звуки вечірнього Києва. Вийшовши на берег, Кобзар побачив старий річковий пароплав, який білів у сірому тумані. Від берега до його борту тягнувся широкий місток, по обидва боки мляво світили ліхтарі. З травня по вересень на корабельній палубі діяло кафе для невибагливих: бідненьке меню по маківку компенсувала атмосфера їжі на воді. Якщо йти вздовж берега праворуч, можна побачити інші місця алкогольного відпочинку — так само закриті не в сезон.
Головка не видно.
Узагалі — жодної живої душі.
Як завжди в таких випадках, Олег припустив — переплутав місце, прийшов не туди. Але відкинув зрадницьку думку, натомість зиркнув на дисплей. До вказаного часу ще чотири хвилини. Ну, почекаємо ще.
Кобзар неспішно прогулявся берегом, від нудьги рахуючи крок за кроком. Долічивши до сотні, крутнувся через ліве плече, посунув назад, бавлячись тим самим. Тепер годинник показував рівно дев’ятнадцяту, і Олег напружився. Завмер, слухаючи темряву. Ані спереду, ані ззаду, ані довкола між дерев — жодних рухів.
Давши рудому ще п’ять хвилин, Кобзар підніс телефон близько до очей. Придивився, шукаючи потрібний номер і викликаючи абонента. Дзвінок пішов.
І Олег відразу почув його.
Ліворуч, звідкілясь з-за кущів.
Ніхто інший не міг тут бути — лиш той, кому телефонували.
Не скидаючи виклику, Кобзар упевнено рушив на звук. Піднявся трохи вгору, тепер під ногами був слизький ґрунт. Тріснула гілка, змусивши здригнутися. Обійшов кущі, зробив ще кілька кроків уперед. Не стримався, гукнув:
— Артемоне, якого граєшся!
Й тут же побачив Головка.
На землі, незграбного, боком.
Телефон озивався з кишені джинсів, через тканину блимав вогник дисплею.
Кобзареві не хотілося вірити, що Артем мертвий. Але це так.
16
Спершу вимкнув мобільник.
Потім роззирнувся, нікого не вгледів, нічого не почув. Ступив ближче, нахилився, присвічуючи телефонним ліхтариком. Світло блякле, та все ж вистачило, аби побачити застигле обличчя, половину якого заюшила кров.
Стріляли в голову.
Думка запрацювала відразу, так, мовби Кобзар знову був опером, який оглядав жертву на місці злочину. Він знав Головка, себе теж знав дуже добре, як будь-якого іншого досвідченого сискаря. Постріл у голову може означати лише одне: вбивця не міг підійти впритул. Коли його підпускають близько, не відчуваючи небезпеки, він стріляє, куди завгодно, окрім голови. Щоб лупити в череп, треба підняти озброєну руку вище. Це дає жертві, у даному випадку — Головку, кілька секунд фори. Які досвідчений, бувалий в бувальцях поліцейський використає для себе. Щонайменше сіпнеться, забереться з лінії вогню, піде в контратаку.
Слідів боротьби навіть при благенькому світлі Олег не побачив.
Значить, убивця профі, який зміг влучити в ціль у сутінковому тумані, ще й з відстані, не наближаючись, не виказуючи себе.
Згадалася враз учорашня денна стрілянина.
Так само палили з відстані.
Нахилившись, Кобзар торкнув Артема за плече. Нерухоме тіло не відгукнулося, не подало жодних ознак життя. Постріл смертельний, він помер, так нічого й не зрозумівши. Та кров, яку Олег легенько мазнув пальцем, не встигла загуснути. Смерть наздогнала Головка зовсім недавно. Але пострілу Кобзар не чув.
Рука ковзнула нижче, відгорнула край розстебнутої куртки.
Пістолет у кобурі, під лівою пахвою.
Знову не почув звук пострілу — та куля смачно впилася в стовбур осики, під якою лежав труп.
БІЖИ.
Кобзар миттю впав на землю, відкотився, звівся на чотири й порачкував під прикриття найближчих кущів. Навздогін полетіли одна за одною ще три кулі. Стрілець слав їх хаотично, не прицільно, мовби сіяв на всі боки. Останній постріл змусив Олега знову притиснутися до землі, притулитися до неї лицем. До рота втрапило торішнє пріле листя, він сплюнув із огидою, знов відкотився.
Так діяв, коли на Донбасі росіяни прошивали автоматними чергами лісосмугу, посилаючи кулі навмання, а раптом таки зачеплять когось. Доводилося грати в хованки, щоб не виказувати себе, не вступати в прямий контакт, аби потім, після кількох годин паузи, таки пройтися ворожим тилом, зробити свою справу.
Прислухався, вловив нарешті рух за деревами, не дуже далеко, але й не близько. Відповз, міняючи укриття. Завмер, замалим не до крові прокусив губу. Знову сплюнув бруд, уперся в землю руками, розпрямився, мов пружина. Кількома великими стрибками скоротив відстань між собою та мертвим Головком, впав поруч.
Стрілець зреагував на рух — ще два хлопки, кулі пройшли над маківкою.
Пістолет.
Десь глибоко, дуже глибоко всередині Кобзар розумів — не можна торкатися тіла, тим більше — брати Артемову зброю. Хай там як, це доведе його присутність на місці вбивства. Хоч його напевне застрелили саме тут і тепер, бо знали про їхню зустріч. І вбивство так чи інак чіплялося до Олега. Та нічого не міг удіяти з собою. Набридло тікати, остобісіло ховатися й підставляти щоки після кожного удару.