Називай мене Мері...

1

Під дулом зайшов на кухню.

— Кладіть коробку на стіл. І все з кишень — туди ж.

Слухняно виконав, без наказу зробив два кроки назад, став спиною до вікна. Руки тримав перед собою, з розкритими долонями. Віра, не опускаючи зброї, взяла його пістолет.

— На запобіжнику.

— Я не збирався стріляти.

— Носите з собою явно незаконний ствол — і не пустите в діло? Кобзарю, не морочте мені голову. Ми дорослі люди.

— У вас я точно стріляти не збирався. З миром прийшов.

— Із піцою. Якої я не їм.

— Але впустили мене.

— Кортіло дізнатися, хто такий нахабний.

— Моє прізвище ви знаєте, Віро Павлівно. Хоч нас не знайомили.

— Ви або дуже втомилися, або вас переоцінили. Чудова зорова пам’ять, системне мислення і прокол за проколом на практиці. Невже не розумієте, що вас можуть тепер впізнати навіть не знайомі особисто.

— Сила інтернету. Чого ж, розумію. Тільки, — Олег скривив кутик рота в посмішці, — випадковий юзер моє лице не зафіксує. Серед перехожих не вирахує. Колеги інакше на те відео дивляться. Під іншим кутом зору. Та й фото мої, Віро Павлівно, знайти не проблема. Півтора десятка років в органах. На Дошці пошани навіть висів.

— Маю надію, для такого знімка хоч трохи привели себе в порядок. І знаєте, я тут перед вами в халаті, в капцях і з пістолетом. На Павлівну мало подібна. Хай буде Віра.

— Тоді — Олег.

— Лилик.

— Ви і це знаєте. Для друзів — так. Хоча, — зараз згадав Вампіра й Свистуна, — для ворогів теж. Тільки я прийшов не як ворог.

— Про це й поговоримо. Сядьте.

Кобзар відсунув стілець, вмостився. Майнув поглядом по коробці, не стримався.

— Можна з’їсти трохи? З обіду ні крихти не мав у роті.

— Смачного. Все одно борошняне для мене заважке.

— Дієта?

— Стежу за тим, що їм.

— А я ні.

Відкрив коробку, потягнувся до шматка піци, раптом завмер, відчувши, а потім — перехопивши Вірин погляд.

— Ви праві.

— Тобто?

— Дозволите — помию руки.

Тепер криво посміхнулася вже вона, кивнула. Кобзар знову підвівся, посунув до мийки. Обійшовши стіл, побачив — на невеличкому просторі кухні між ними утворилася не дуже велика відстань. Маючи бажання й натхнення, можна кинутися вперед, вийшовши з лінії вогню, побороти жінку й обеззброїти. Схоже, Віра вловила хід думок — вперше за час, що він тут, втратила рівновагу, зблідла, подалася назад. За спиною — стіна, йти далі нема куди, тож вона витягнула руку так далеко, як дозволила довжина. Щоб не тремтіти, перехопила руків’я обома.

Паніка.

— Ви не знали, хто припхався до вас проти ночі з піцою, якої не замовляли, — сказав спокійно. — Могли викликати поліцію. Донецький гонор не дозволив, плюс природна жіноча цікавість. Навряд з пістолетом, хай на своїй території, зможете контролювати ситуацію. Уже маєте сумнів, так чи ні?

— Надто самовпевнені, Кобзарю, — коротка бентега, потім до лиця знову приплинула кров. — Розрахунок на цікавість, мабуть, вірний. Але якби не впізнала вас, показала б, що таке донецький гонор. Навряд чи вам би сподобалось.

— Я там був. Бачив, знаю.

— Нічого ви не знаєте про Донбас. Я там народилася, виросла, одружилася, воювала з бандитами і втратила чоловіка, — Віра випльовувала кожне слово. — Все, харе заговорювати зуби. Мийте вже мосли.

— Вам не пасує такий стиль.

Жінка промовчала. Олег нарешті помив руки, витер об кухонний рушник, повернувся за стіл, тепер узяв піцу, відкусив, жадібно прожував. Тим часом Віра знов опанувала себе, однією рукою щільніше запнула халат, іншу зігнула в лікті.

— Долари, зброя. Ви мовби навмисне запаслися для нелегального життя. Та скоріш за все, хтось вам допоміг. Моєї адреси нема в жодному довіднику.

— Стараюся, — мовив Кобзар із повним ротом.

Почекавши, поки дожує, заговорила, мов на допиті:

— Час про справи. Ви ж для чогось прийшли отак, ризикуючи.

— Мені нема більше до кого йти.

— Здрасьтє. Знайомі хвилин тридцять, не більше.

— Є підозра, що ви мені повірите.

— Тобто?

Олег хотів узяти ще шматок, замість того відсунув коробку.

— Я не маю стосунку до вбивства Артема Головка. І тим більше, не причетний до вбивства Мері.

Правиця з пістолетом сіпнулася. Дуло поволі почало опускатися.

— Мері?

— Так її звали. Тобто... Дівчина сама просила називати себе так. Якщо не бреше, її насправді звуть... звали Марією, — він прикипів поглядом до її озброєної руки. — Віро, щось мені підказує — для вас це новина. Для слідства так само.

Пістолет опустився. Лівиця поправила волосся.

— Нарешті хоч якась користь від вашої нахабної появи, Кобзарю.

— Артемон... Головко міг довести, що Марія вимкнула мене клофеліном. Доза невелика, тому я очуняв раніше, ніж зазвичай у таких випадках. Ви спілкуєтесь із Ярилом, експертом? Він має докази. Щоправда, зібрані неофіційно, без протоколу...

— Чекайте, — Віра відмахнулася. — Аби заспокоїти й розставити всі крапки над «і». Згадали про Ярила. Сьогодні, точніше, — кинула погляд на годинник, — вже вчора дістала від нього докази вашої непричетності. Непрямі, та однак... Хіба я не в курсі, й ви знаєте про чотири подібних убивства.

— Знаю.

Вона враз напружилася.

— Знаєте?

— Вчора почув. Від Головка. Йому сказали ви, Віро.

— Баки забиваєте, — полегшене зітхання. — Взагалі не маю права розголошувати. Тим більше, що від того вас із розшуку не знімуть. Проте, гадаю, маєте право знати, коли вже самі принесли в дзьобі цінну інфу.

— Таки цінну?

— Вашу жертву... — прикусила губу, — тобто жертву з вашої квартири досі не впізнано. Тепер хоч ім’я знаємо.

— Не лише. Вона жила в Ровеньках, батьки там зараз. І ще... В неї десь дитина лишилася.

Віра поклала пістолет у кишеню халата.

— Бог вас послав... з цією піцою. Маєте право на втішний приз. Кобзарю, якби ви три дні тому бодай щось знали про серію подібних убивств, навіть цінні для слідства відомості вас би не реабілітували, — підійшла до столу, сперлася руками, подалася вперед, до Олега ближче: — Мері чи Марію, дівчину з Донбасу, у вашій квартирі вбив імітатор. Той, хто знає не лише подробиці справи, а й знайомий із тим маньяком. Чому в історію втягнули саме вас, мусимо розібратися.

— Для того й прийшов. Із цією піцою.