Називай мене Мері...

— Кисла справа. Що думаєш?

— Перевірю одну теорію.

— Яку?

— Нас із Мері хтось звів. Там, у «Фільтрі». Дівчина підійшла не випадково. Вона чекала саме на мене, Ігоре.

— Певен?

— Після висновків експертизи — цілком. Якийсь клієнт замовив машину саме на той час біля кафе. Контакт лишився в старому телефоні, я знищив його сам. Тепер розумію: навіть якби зберіг, усе одно не простежив би. А Мері вже стояла там. Знала, чекала.

— Може бути, — кивнув Пасічник. — Як перевіриш?

— Зоя.

— Хто?

— Буфетниця. Барменка. Називай, як хочеш. Ти її бачив тоді. Кругленька така, сердита. Вона мені потім спеціально сказала про дівчину, яка чогось боїться і треба помогти. Аби Мері сама набивалася, виглядало б підозріло. Чесно скажу, нашорошився б. А так через треті руки. Зою я знаю, довіряю.

— Так теорія твоя яка?

— Опитати її. Витрусити, хто велів навести на мене дівчину.

— Прям отак і велів?

— Може, попросив і заплатив, — Кобзар міркував уголос. — Сам я, звісно, біля «Фільтру» не відсвічуватиму. Артемон погодився з’їздити.

Машина виїхала на кільце до готелю «Мир».

— Тобі взагалі далі куди? — поцікавився Пасічник.

— На білому світі зараз живу. Де викинеш, там і буде. Погуляю, озвуся до Головка. Як дізнається щось, — далі вирішу.

— А як не дізнається?

Кобзар знизав плечами.

— Все одно. Знаєш, поговорив я з ним учора. Послухав його. Артемон діло говорить. Мені зараз бігати містом не в жилу.

— Згоден. Довго нелегалом не протягнеш. Щось мені підказує, Вампір не дуже готовий вписуватися за тебе.

— Зовсім не хоче.

— Розумію його. За тебе, Лилику, навіть я поки вписатися не ризикну.

— І я про це. Хай там як, здамся. Вчора не вийшло, сьогодні все буде.

Пасічник скоса зиркнув на нього, розвернувся, посунув назад у бік Деміївки.

— Смисл?

— Аналіз крові підтвердив — мене «почастували» клофеліном. Сам собі я не міг це зробити. Головко зможе легалізувати висновок Ярила. Ну, і свідчення Зої.

— Рудий не має повноважень допитувати її.

— Вона цього не знає, Ігоре. Так чи інакше, тій слідчій, Вірі Холод, передадуть усі матеріали. Вона переконається: мене підставили, тут якась гра. Побуду в камері якийсь час, не без того. Але повісити на мене вбивство навряд чи вийде.

Пасічник перетравив почуте.

— Припустімо, прогноз оптимістичний. І виправдається. Далі що робитимеш?

— Мері народила недавно. Десь є її дитина.

— Це має якесь відношення до справи?

— Думаю, якесь має. На таку справу, як зі мною, дівчину підписали не просто так. Щось мені підказує, вона не перший-ліпший кандидат. З огляду на чотири попередніх, дуже подібних убивства, Мері хтось вирішив позбутися цілеспрямовано. А до мене підвели, аби підштовхнути до якихось дій.

— Поясни.

— Не тепер. Не хочу грати за чужими правилами, — Олег розвернувся до Пасічника всім корпусом. — Розумієш, навряд чи вбивця, хоча б ким він був, має в планах моє рішення прийти з повинною. Не знаю, чого він хотів домогтися своїм планом у багато ходів. Але збираюся його задум поламати. Спершу здамся. Коли розрулиться, робитиму все, аби стати корисним слідству. Хай убивцю шукають офіційно. Маленька дитина, яку Мері десь переховує, — слід, ще й який.

Пасічник пригальмував перед черговим світлофором.

— Знаєш же, Лилику, як я реагую на все, що пов’язано з дітьми.

— Не хотів тебе засмутити. Чесно.

— Та вірю, вірю. Просто чи не вперше пошкодував, що пішов з поліції. Мав би стимул рити землю носом. Ти послухай, подумай, відчуй, — він повернувся, Олег побачив вологу в кутиках очей, голос зрадницьки здригнувся. — Десь є маленька дитина, яка вчора втратила матір. Хай непутящу, легковажну, не знаю... Ані ти, ані тим більше — я, нічого не знаємо про неї. Крім того, що вона, з її ж слів, біженка з Донбасу. І то... Ти повірив їй? Нині мода називати себе жертвами війни.

— Думав і таке. Але чомусь повірив їй, Ігоре.

— Тим більше. Якщо ти правий, якщо Мері чи як її там змусили обкрутити тебе, натиснувши через дитину, небезпека загрожує вже дитині. Не думав над цим?

— Ні.

— Кажу ж — хватку втрачаєш, — машина знову рушила, голос Пасічника більше не тремтів. — При вашій розмові не був. Та щось підказує: дівчина правду тобі казала. Ну, може десь прибріхала, проте правдива частина була. Дитина, Лилику. Вона боялася не за себе. За дитину. І після вбивства дитині далі щось загрожує.

— То все думки вголос, — відмахнувся Кобзар. — Мене не стосується. Тим більше, якщо напрямок твоїх думок вірний, Вірі Холод усе треба розжувати. Небезпеку для дитини жінка розумітиме гостріше ніж ми, товстошкірі.

— Не чекав від тебе...

— А чого чекав! — Олег не дав договорити. — За яким чортом узагалі мене вичисляв? Чого хочеш?

— Допомогти, — відповів Пасічник стримано.

— Як, чим саме?

— Не раз витягав тебе за вуха з халепи. Останній раз зовсім недавно.

— Дякую. Не забув. Спершу втягнув, потім витягнув.