Називай мене Мері...

Холод не належала до любителів креслити різні схеми на папірцях, з’єднуючи квадратики, прямокутники й кола стрілками. У таких випадках колеги радіють, коли лінії схрещуються, перетинаються. Віра ж підходила до справи простіше. Принаймні, вважала так сама. І станом на дві години пополудні в неї ніби все складалося.

До бази благодійного фонду «Ольвія» потрапляють не лише молоді дівчата-біженки в пошуках роботи. Але тільки їх фотографував Андрій Верига, син головного і єдиного мецената. Порпаючись у мережі, Віра знайшла відомості про нього. Трошки роботи в рекламі, участь у виставках та спільних проектах. Зараз — персональна виставка в галереї «Blowup». А Верига-старший взагалі відомий філантроп, як виявилося. Ось зовсім недавно пожертвував щось на армію.

Все б нічого.

Аби Вірі, наділеній прагматичним розумом, не кинулася в очі одна неочевидна для багатьох обставина: кожна з убитих дівчат позувала Веризі-молодшому.

Вибудувати теорію на цьому заважав ще один, тепер уже очевидний факт: дівчини, яку вбили в квартирі Кобзаря, не було в базі «Ольвії». Вона ніколи не зверталася туди по допомогу. Особу досі не встановили, що неабияк напружувало й бентежило Віру. Вона не любила мати справу з неопізнаними трупами. Відсутність інформації про жертву гальмує розслідування, сповільнює його хід.

Тут в історії вперше — та не востаннє — зринає той-таки Олег Кобзар.

Холод могла зв’язати охоронну фірму «Яструб» із Веригою та «Ольвією». Колишні «беркути», керовані Тимуром Нагорним, екс-міліціонером із сумнівною репутацією, по суті виглядали кишеньковим військом мільйонера, не інакше. Банкір для чогось утримує бійців, більшість з яких лише дивом проскочили повз кримінальні справи. На кожного при бажанні можна й тепер, після чотирьох років, повісити участь у масових убивствах. І в глибині душі Віра була переконана: звинувачення не звучатимуть аж так голослівно й безпідставно. Тож щедрість людини, яка оточила себе колишніми «беркутами», а безпеку довірила такому, як Нагорний, стояла в неї під дуже великим сумнівом.

Практика прикриватися патріотичними гаслами й благочинністю не нова.

Як каже у подібних випадках один її знайомий моряк: плавали, знаємо.

Холод і раніше була готова тягнути за знайдену ниточку, розплутуючи клубок: дівчата-біженки — «Ольвія» — «Яструб» — Верига. Але як розуміти появу в цій історії Кобзаря, — в голові не вкладалося. За всіма формальними ознаками він підозрюваний. Треба знайти й допитати. А він якимось дивом опиняється в епіцентрі стрілянини біля Політеху, неподалік від одного з центральних проспектів. Хто в кого стріляв — незрозуміло. Зате поліцейські в своїх рапортах написали, мовби під копірку: отримали повідомлення, що розшукуваний громадянин Кобзар перебуває зараз у такому-то місці. Відстежити інформатора не вийшло: дзвінок зробили з телефону-автомата аж на площі Космонавтів, далеченько від місця пригоди.

Фокус у тому, що вчора рано з того самого місця невідомий викликав поліцію, повідомляючи про вбивство на квартирі Кобзаря.

Голова гула. Віра нутром відчувала, що без Кобзаря їй не розібратися. І водночас розуміла: до чотирьох попередніх убивств він стосунку не має. Переключитися на його персону означало завести розслідування в зовсім інший бік. Не факт, що такі кроки корисні.

Глибоко по обіді експерт Ярило своїм дзвінком остаточно вибив ґрунт з-під її ніг. Хоча подзвонив дуже щасливий. Переконаний, що його висновки дадуть пані Холод правильну точку опори.

— Віро Павлівно, вибачайте, може, задовго, — казав у трубку, навмисне видаючи шляхетні пасажі, хоч усі знали — в житті криміналіст так не говорить. — Розумію вашу нетерплячку, тільки ж у мене черга, як у мавзолей...

— У мавзолеях нема черг.

— Даруйте, то примовка така.

— Та знаю цю примовку. Можете ближче до діла?

— Та куди вже ближче, Віро Павлівно! Запросив висновки колег по тих чотирьох дівчатах, знаєте. Я ж не всюди працював, то мене зараз притягнули. Самі знаєте, як там склалося.

— А ще коротше?

— Я колегам довіряю. Собі теж. Вони не помилилися, я так само не сліпий.

— Пане Ярило, у вашій компетентності сумнівів не маю.

— Ви самі це сказали, — голос звучав самовдоволено, експерт любив лестощі та навіть підлабузників. — Розбіжності є, Віро Павлівно. Тих чотирьох і тієї, на квартирі Лилика...

— Кого?

— А, пардон. Ви ж не перетиналися з Кобзарем раніше. Його тут, в нашій управі, називають так, Лиликом.

— Гаразд, — Віра переклала трубку з правої руки в ліву, витерши спітнілу долоню об спідницю. — Що там, які розбіжності.

— На перший погляд, не аж такі значні. Тільки якщо їх знати й врахувати, вони все міняють.

Більше не розмазуючи манку по тарілці, Ярило вже чітко, без церемоній, по-діловому пояснив, про що йдеться. Віра вислухала, попросила повторити ще раз. Глибоко вдихнула, повільно видихнула, як на заняттях з йоги.

— Імітатор? Сюди ведете?

— Або убивць щораз двоє. Тільки якщо так, один завжди стояв і дивився на товариша. Тепер чомусь сам вирішив вступити в гру.

— Ви ж самі в таке не вірите.

— Не вірю.

— Коли так, вертаємося туди, звідки почали. Імітатор.

— Який знає справжнього вбивцю.