Називай мене Мері...
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961 -38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Називай мене Мері...». Краткое содержание книги:
— Зі Свистуном сам напартачив.
— Проїхали. Тут інша ситуація.
— Складніша. Згоден. Тому й хочу виручити.
— Виручив. Покатав на джипі. Ще раз кажу: зараз, уже другу добу, мене хвилюю тільки я сам. Не хочу бути в розшуку. Не готовий до цього.
— Ясно, — Пасічник повернув на Велику Васильківську. — Бачу, нема нам із тобою про що говорити.
— Поки нема.
— Ти дуже помінявся, Кобзарю.
— Не міняються дурні.
— У гірший бік, — Ігор зупинися недалеко від входу в метро. — Колись тобі до всього було діло. Ліз навіть туди, куди не просили.
— А тепер бунтівник не бачить спокою у бурях, — парирував Олег. — Спокою хочу. Жити, як зараз живу.
— Від життя заховатися.
— Мене все влаштовує. Дякую, що покатав. І взагалі, що не забуваєш.
Махнувши рукою, Кобзар сіпнув ручку дверцят.
— Чекай, — зупинив Пасічник.
Олег повернувся.
— Ну?
— Тобі байдуже. Тобі все це чомусь подобається — мені не дуже. Щось треба — набирай мене відразу.
— Хіба адвоката, — посмішка вийшла сумною.
— Чом би й ні. Вирішимо.
— Розберемося.
Кобзар вийшов назовні.
Відчував на собі погляд Пасічника, спускаючись у метро.
15
Перекусив перепічкою на Хрещатику, запив кавою.
Третій день прокидався на тверезу голову, й дискомфорт від того почав зникати. Раніше спав погано, уривками, бігав час від часу в туалет за малим. Звик і до цього. Не дуже добрий вранішній стан виправляв, завантажуючи себе роботою, відволікало. Та остаточно приходив до тями зазвичай по обіді. Останні події мусили загнати його в глибшу депресію. Натомість виспався, почувався на диво бадьоро.
Хоч боротися не готовий.
На місці Кобзаря інший зараз ходив би, втягнувши голову в плечі й сторожко зиркаючи довкола. Та Олег чудово розумів: якщо когось оголосили в розшук, це не означає, що перехожі на вулицях, продавці перепічок, кави, бармени, таксисти, менеджери в супермаркетах, навіть поліцейські роздивляються на всі боки, аби впізнати його в натовпі. Когось розшукують щодня, люди ковзають байдужими поглядами по фото на моніторах телевізорів та розклеєних на стінах листівках. Поліція знає про те, і поширює інформацію про розшукуваного лише з однією метою: налякати його самого. Хай відчує себе загнаним звіром, уздрівши свій писок на найближчій дошці оголошень.
Ну, цим Кобзаря не взяти.
Повільно простуючи Хрещатиком у бік Майдану, він укотре прокрутив у голові сказане сьогодні Пасічнику. Рішення здатися прийшло не спонтанно. Він знав, що може так ходити містом щодня без жодної для себе шкоди. Мінус — немає, куди повертатися. Йому ніде сховатися, аби переспати чергову ніч. Жебрати не готовий, тож гроші вийдуть, і доведеться грабувати перехожих у темних дворах. Чи банківські відділення. Звісно, це все жарти, та питання, де взяти гроші нелегалові на життя, лишається актуальним. Олег не збирався переховуватися вічно. Сидіти за чуже — також. Тому й шукав страховку, яка б дозволяла вийти з сутінків і довести свою непричетність.
Далі...
Буде видно. Натура вимагала думати й діяти. Він хотів бути в центрі подій, до яких мимоволі виявився причетним. Але все розбивалося об сумний досвід останніх років: не лізь, куди не треба, ще гірше буде. Зараз важливіше викрутитися й повернутися до звичного вже життя: таксувати до глупої ночі, потім пити і спати, скільки спиться.
Поки все йшло, як ішло.
На Майдані випив ще кави. Почовгав на Володимирську гірку, далі неквапом прогулявся парком до Марийського палацу, ловлячи себе на тому, що за інших обставин довго б ще тут не гуляв. Марнував час, це втомлювало більше, ніж цілий день за кермом. Та інакше тепер бути не могло. Мусив дати Головкові час виконати його прохання чи доручення, називай, як хочеш. Артем не мав змоги дзвонити йому, адже номера свого тимчасового телефону Олег сам не знав, тому й не дав рудому. Сам же Головко віддзвонити назад не мав фізичної змоги: абонент не висвітлювався на його дисплеї.
З парку, так само ногами, Кобзар прогулявся назад до найближчого торговельного центру. Зайшов трошки погрітися, березнева мряка незатишна. Спіймав підозрілий погляд охоронця при вході. Перша думка — все, капець, упізнали. Тут же її замінила інша: на місці цього гевала в костюмі й при краватці теж запідозрив би неохайного типа в чомусь лихому. Побачив, що тут на сьомому поверсі є кінотеатр. Поквапився до ліфта, піднявся й вийшов, де треба, вдихаючи по дорозі суміш парфумів пасажирок. Купив квиток на найближчий сеанс і зрадів, дізнавшись: кіно про супергероїв триватиме більше двох годин. Народу в залі о цій порі було мало. Кобзар сів не на своє місце, а чимдалі.
Щойно в кіно почали стріляти — заснув, міцно проспав більше години. А потім, перекусивши в місцевому кафе, знову пішов у кіно, тепер уже на мультик про звірів. Тут нічого не вибухало, поспати не вдалося. Зате затягнула історія про те, як миша та кролик шукали маньяка-вбивцю.
Ним виявилася вівця.
Дуже доречно.
Так спливла майже половина дня. Без охоти вийшовши з затишку, Олег пішов до найближчого метро. Завернув у прохідний двір поруч зі станцією, витягнув трубку, набрав Головка. Той не відповідав, і Кобзар уже хотів скинути дзвінок після шостого гудка, коли раптом на тому боці клацнуло, почув:
— Ти де?
— А ти?
— Зустрітися треба й поговорити.
— Так хто ж проти. Є щось?
— У тому-то й справа, — Артем говорив, наче одночасно рубав дрова. — Слухай, я знайшов твою Зою, з кафешки.
— І?
— Не телефоном. Треба дещо перевірити. Якщо вона не помилилася... Хоча де, на власні очі його бачила.
— Кого?
— Хто з нею про тебе балакав.
— Про мене?
— Коротше, в яблучко. Ти правильно все вирахував, — Головко не називав Кобзаря на ім’я, так і треба. — До тебе дівку підвели, грамотно, красиво.
— Хто?
— Не кричи.
Олег прикусив губу. Покрутив головою, переконавшись, що до нього усім байдуже. Повторив уже тихіше:
— Хто?
— Не тепер. Тобі скажи по телефону, а ти з ланцюга зірвешся, дурні наробиш. Ні, старий, маю все перевірити.
— Все?
— Дещо. Всього ще ніхто не знає. То де ти є?
— Гуляю. Місце має значення?
— Зараз ні. Підгрібай під вечір... не знаю... Може, на Нивки. Там парк, ставок, ресторанчики на воді.
— Не працює, не сезон.
— І добре. Треба триматися чимдалі від людей.
Шкірою пробіг давно забутий, неприємний холодок.
— Ти накопав щось серйозне, — не припускав, твердив.
— Серйозніше, ніж думаєш. Тому й кажу, треба ще обережно спитати про деякі речі знаючих людей. Якщо підтвердиться... Знаєш, мені доведеться погодитися з нашим Ведмедиком.
— У чому?
— Ти вмієш вступити туди, куди не кожен втрапить, навіть якщо схоче. Ще ж примудрився...
— Нічого не розумію.
— Я теж. Не ясно, чому саме ти опинився в такому лайні. Давай, до вечора.
— Наберу, як буду висуватися.
— Краще не треба. Будь чітко на сьому, раніше навряд чи треба. Не відсвічуй дурно. Послухай мене хоч раз.
— Тільки тебе й слухаю, старий.
Скинув дзвінок, глянув на годинник. Четверта по обіді, ще три години вештатися. Виходу в інтернет телефон від Вампіра не мав, звичайна собі говорилка, дешева й найпростіша в користуванні. Нема змоги засідати десь у кафе, де є вай-фай. Але чимось зайняти час треба.
Щільніше застебнувши куртку, Олег пройшовся до парку Шевченка. Там укотре за день випив кави, покурив. Тим часом сутінки повільно наближалися. Кобзар розправив плечі: зникає благенька теоретична можливість бути впізнаним, ще й випадково. Вийшовши на бульвар Шевченка, повернувся обличчям в напрямку, куди мав іти.