Називай мене Мері...

2

Зайшла в спальню перевдягнутися.

Лишила незваного гостя без нагляду, не заперечувала, коли знову розтикав по кишенях пістолет і гроші. Розмова обіцяла затягнутися, тепер Віра почувалася в білому махровому халаті й кошлатих капцях на босу ногу не дуже затишно. Ще — не на рівних із Кобзарем. Надягла просторі спортивні штани, футболку, светр під горло, вибрала такий, щоб не обтягував груди. Дражнити незнайомого мужчину не збиралася, хоч на своїй території далі почувалася впевнено. Але розуміла чоловічу природу, як ніхто: хоч би про що говорили, — груди відволікатимуть. Він старанно відводитиме очі, вона помітить це, йому стане незручно й бентежно, думки заплутаються.

Ні. Краще строго, консервативно.

Та все ж перші красуні колишніми не бувають, і Віра затрималася трохи довше, причепуривши волосся й додавши рівно стільки косметики, скільки треба. Коли зайшла у вітальню, куди Олег уже перебрався з кухні, зупинилася у дверях. Нічого особливого не сталося. Кобзар у старому светрі, джинсах і нечищених черевиках, сидів на дивані й спокійно порав черговий шмат піци. Та Віра раптом глянула на своє помешкання так, як не дивилася ніколи досі.

Мовби осяяло: квартира — не для життя.

Тут усе було стандартне. Дві кімнати, ремонт, меблі розставлені так, як на картинках у рекламних каталогах. Навіть кілька абстрактних картин на стінах, подарунки просунутих колег до різних дат, обстановки не пожвавлювали. Бо все одно житло виглядало намальованим, застиглим, ніби викачали звідси повітря. Їй стало трохи задушно, підійшла до вікна, прочинила кватирку.

Після опівночі місто й не думало спати.

— Не цікавило ніколи, що люди роблять проти ночі? — спитала, не повертаючись.

— Безсоння — міська хвороба, Віро.

Вона повернулася. Цей чоловік, — неохайний, кілька днів не голений, грубуватий, — виглядав серед її декорації єдиним живим елементом. Черницею не була, час від часу тут ночували мужчини, не лишаючись довше, ніж на одну ніч. Іноді дозволяла ночувати знову, та частіше — ні. Проте всі кавалери були під стать обстановці й вписувалися в атмосферу. Кобзар вибивався, руйнував звичну картину, міняв усі уявлення про чоловіків та людей загалом, котрих Віра могла пустити у свій приватний простір.

Дожував, провів пучками пальців по штанях.

— Поїхали? Чи там, за вікном, щось важливе?

— З думками збираюся, — вона підсунула до журнального столика крісло, вмостилася навпроти, підняла віко ноутбука, запустила його. — Поки вантажиться, поясню коротко. Маю тут, — торкнулася корпусу, — копії висновків експертизи по чотирьох попередніх трупах. Є нюанси, все зафіксовано, схочете — глянете. Але якщо коротко, кожна незадовго до смерті мала статевий акт, і це не було зґвалтування. Кожен раз убивця надягав презерватив, біологічного матеріалу для аналізу не лишив. Потім душив. Жертва опиралася, її били, сильно, по голові. Забої, гулі, — лишилися в кожної.

Кобзар мовчав. Монітор блимнув, засвітився, моргнув. Віра швидко вбила пароль, при цьому провадила:

— З цього місця починається ваше алібі, Кобзарю...

— Олег, — він посміхнувся. — Чи Лилик.

— О’кей, — вона навела курсор на потрібну іконку. — Ваше алібі і наша спільна проблема. Щораз убивця тримав жертву за горло лівою рукою. А приборкував правою. Потім, коли вже доходило до кульмінації, стискав горло обома руками — та все одно сильніше давив із лівого боку, — пальці правиці торкнулися шиї з лівого боку, від чого Віра несподівано для себе здригнулася. — Той, хто вбивав Мері, теж ударив дівчину. Тільки лівою рукою. Задушив, відповідно, міцніше тиснучи сюди, — тепер пальці торкнулися правої сторони шиї. — Є ще деталі, хоча, як на мене, вони можуть бути лише непрямими доказами.

— Кажіть.

Потрібний документ відкрився.

— Спотворене після смерті тіло, — вона проштовхнула важку грудку в горлі. — Соски. Характер нанесення ран відрізняється. Чотири попередніх жертви мають дуже акуратні, філігранні порізи. Мері потворили поспіхом і... як би це...

— Не дуже старалися, — допоміг Олег.

Намагався говорити спокійно. Хоч ішлося про злочин, скоєний у кількох сантиметрах від нього, сонного. Віра гортала скановані файли.

— Зовсім не старалися, даруйте за цинізм. Пипки не відтяли — замалим не відірвали. І вбивця так само діяв лівою. Знайду зараз висновок, покажу.

— Потім, — Кобзар потер перенісся, підсунувся ближче, щоб мати змогу дивитися на монітор. — Згоден, що вбивць було двоє. Що вони не з однієї серії. Що вбивство Мері намагалися долучити до тих чотирьох. Отже, другий вбивця знайомий із методикою першого. Оскільки подробиці не розголошувалися, робимо висновок: ці двоє знають один одного. Більше того: імітатор підставляє оригінального маньяка. Ну, а я про ту серію не чув, робоча рука в мене — права. Тож навіть якщо припустити, що клофеліном травонув себе сам задля алібі, вбивцею дівчини з Донбасу бути не можу. Але, — клацнув пальцями, — виходити з підпілля мені все одно рано.

— Тобто?

— Віро, ви розслідуєте серію. Навіть якщо маєте докази від Ярила, що п’яту жертву вбив імітатор, найближчим часом в окреме провадження цю справу не перевести. Система не міняється, тут я собаку з’їв. Згодні?