Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
На п’ятиріччя я подарувала йому перший альбом. Їх у нього чотири — дитячий, шкільний, військовий (коли він у військовому училищі навчався) і «афганський» — із тих світлин, що він надсилав. У доньки свої альбоми, я кожному дарувала. Я любила дім, дітей. Вірші їм писала:
У школі мене учні раніше любили. Я була радісна...
Довго захоплювався грою в козаки-розбійники: «Я сміливий». Йому було п’ять років, Тетянці дев’ять, ми поїхали на Волгу. Зійшли з пароплава, від пристані до будинку бабусі півкілометра. Сашко став, як цвяшок:
— Не піду. Бери мене на руки.
— Такого великого, та на руках?
— Не піду — та й годі.
І не пішов. Це ми йому весь час пригадували.
У дитсадку танцювати любив. Були в нього такі червоні штанці, шаровари. Він у них сфотографувався. Світлини ці є. Збирав марки до восьмого класу — лишились альбоми з марками. Потім став збирати значки — лишилась коробка зі значками. Захоплювався музикою. Лишились касети з його улюбленими піснями...
Усе дитинство мріяв стати музикантом. Але, певно, вросло, увібралось у нього те, що батько — військовий, що жили ми все життя у військовому містечку: він із солдатами кашу їв, машини з ними чистив. Ніхто не сказав йому «ні», коли він відправив документи до військового училища, навпаки: «Будеш, синку, Вітчизну захищати». Він добре навчався, у школі завжди активістом був. Училище теж закінчив на «відмінно». Нам командування подяки надсилало.
Вісімдесят п’ятий рік... Сашко в Афганістані... Ми ним пишаємось, захоплюємось — він на війні. Я розповідаю своїм учням про Сашка, про його друзів. Чекаємо, коли приїде у відпустку. Чомусь про погане не думається...
До Мінська ми жили у військових містечках, і лишилась звичка: коли вдома — не зачиняти двері на ключ. Він заходить без дзвінка і каже: «Ви телемайстра викликали?» Із Кабула вони з друзями прилетіли до Ташкента, звідти змогли взяти квитки до Донецька, ближче не було. А із Донецька (Мінськ не приймав) вилетіли до Вільнюса. У Вільнюсі потяга треба було чекати три години, це їм довго, коли дім поруч, якихось двісті кілометрів. Вони взяли таксі.
Засмаглий, худий, лише зуби світяться:
— Синочку, — плачу, — який ти худенький!
— Матусю, — підняв і кружляє мене кімнатою, — я живий! Я живий, матусю! Розумієш, живий!
За два дні — Новий рік. Під ялинку він сховав нам подарунки. Мені хустку велику. Чорну.
— Навіщо ти, синку, чорну вибрав?
— Матусю, там були різні. Але поки моя черга дійшла, лише чорні лишились. Подивись, вона тобі пасує...
У тій хустці я його ховала, два роки не знімала.
Він завжди любив робити подарунки, називав їх «сюрпризиками». Були вони ще маленькими, приходимо з татом додому — немає дітей. Я до сусідів, я на вулицю — нема дітей і ніхто їх не бачив. Як я закричу, як я заплачу! Розкривається коробка з-під телевізора (купили телевізор, а коробку не встигли викинути), вилізають звідти мої діти: «Ти чого плачеш, матусю?» Вони накрили стола, заварили чай, чекали на нас, а нас немає. Сашко придумав «сюрпризика» — сховатися в коробку. Сховались і поснули там.
Лагідним був, хлопці рідко бувають такими лагідними. Завжди поцілує, обійме. «Матусю... Матусенько...» Після Афганістану ще ніжнішим став. Усе йому вдома подобалось. Але були хвилини, коли сяде і мовчить, нікого не помічає. Ночами схоплювався, ходив кімнатою. Одного разу прокинулась від крику: «Спалахи! Спалахи! Матусю, стріляють...» Іншого разу чую вночі: хтось плаче. Хто в нас може плакати? Маленьких дітей немає. Відчиняю його кімнату: він обхопив голову двома руками і плаче...
— Синку, чого ти плачеш?
— Страшно, матусю. — І більше жодного слова. Ні батькові, ні мені.
Від’їжджав, як звичайно. Напекла йому повну валізу горішків — печиво таке. Його улюблене. Цілу валізу, щоб на всіх вистачило. Вони там сумували за домашнім. За своїм.
Другого разу він теж прихав на Новий рік. Спочатку чекали на нього влітку. Писав: «Мамо, заготовлюй побільше компотів, вари варення, приїду — все поїм і вип’ю». Із серпня переніс відпустку на вересень, хотів до лісу піти, лисички збирати. Не приїхав. На листопадові свята його теж немає. Отримуємо листа, мовляв, як ви гадаєте, може, мені краще знову приїхати на Новий рік: уже ялинка буде, у тата день народження в грудні, а в мами — у січні?
Тридцяте грудня... Весь день удома, нікуди не виходжу. До цього був лист: «Мамо, наперед замовляю тобі вареники з чорницями, вареники з вишнями і вареники із сиром». Повернувся чоловік із роботи, вирішили: тепер він чекає, а я до магазину з’їжджу, гітару куплю. Вранці якраз листівку отримали, що гітари в продаж надійшли. Сашко просив: не треба дорогої, купіть звичайну, дворову.