Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Потрібно було керівника протигетьманського повстання Петлюру – уронити в очах самих повстанців. Це було дуже важке завдання, особливо тоді, коли Петлюра був покритий славою скинення гетьмана, віддання трудовому селянству України всієї землі без викупу та негайного скликання трудового конгресу.
Отже, звідси з очевидністю плине, що залишаються єдино – жидівські погроми. А, як не квапляться з ними петлюрівці, – що ж: «нєчєго ждать мілостєй от пріроди…» А тому й закінчує цей червоний ґанґстер свою передмову на радше оптимістичній ноті:
Рада Народних Комісарів твердо сподівається, що ви не посоромите землі Руської.
З цих останніх слів можна би вивести й деяку мораль: що вся ця метушня з «Авророй», «совєтамі» та РСФСР, – була тільки камуфляжем для дурників. А насправді від самого початку йшло «строітельство» все тiєї ж непотопимої: «Єдіной і Нєдєлімой». І, ще одне. Можливо тут, в особі цієї, згодом всесвітнього розголосу людини, – ми не вперше зтикаємося з так розповсюдженим типом, так би мовити, – «жідо–росса»; найвідданішого імперського патріота, попри Союз Русского Народа з його справжніми жидівськими погромами. Щось, як певний прецедент Азефа… Феномен не менш цікавий та своєрідний, ніж добра знайома нам постать українського імперського яничара.
Тут дещо зупинимося, зробимо невеличке інтермеццо. Спробуємо розвинути тезу, підказану нам попередніми рядками. У Росії (ще і ще раз нагадаємо) напередодні революції були вигадані такі собі «Протоколи сіонскіх мудрєцов» (ПСМ), якими й досі надихаються у Москві. Та – де тут правди діти – бавляться часом і малороси, бо ж воно – малорос, без оглядки на Москву і не кихне.
Всі, у кого є щось в голові, давно знають, що не було таких «мудрєцов», та якби й були – то не вели би «протоколи», а якби й вели – то нічого подібного в них би не відшукати, але…
Ці «Протоколи» наоповідали нам жахів про жидівську змову проти цілого людства, а головне – проти кращої з кращих в ньому – Росії. Яка завжди й у всьому є правою тільки тому, що це є Росія (а хто має сумніви щодо цього, того треба негайно «замочіть в сортірє»). Одне слово, з цим – все ясно.
Серед більшовиків, і дійсно, ще перед революцією крутилося чимало жидів. А до того – й впливових, інтелектуалів. Бо покінчали хейдери, а часом – навіть російські гімназії. Отже, це саме вони, згідно з ПСМ, – і повинні були все зробити для знищення Росії; отiєї самої, що ми на щастя «потєрялі». Але, чи ж дійсно зробили?
Пам’ятаєте, як нас попереджала та алармувала петербурзька листівка від 19.02.1906 – «Воззвание к русскому народу» (ми вже її цитували раніше):
Знаете ли братцы, рабочие и крестьяне, кто главный виновник всех наших несчастий? Знаете ли, что жиды всего мира, ненавидящие Россию, армяне, а затем Германия и Англия составили союз и решили разорить Россию дотла, разделить ее на мелкие царства и раздать ее врагам народа русского.
Ну, і як? – «раздєлілі на мєлкіє царства»? – «раздалі врагам народа русского»? Як же, підставляйте кишеню…
Вони – навпаки, застарілу «тюрьму народов» – перетворили на просторий концтабір народів, загнавши до нього ще майже десяток націй. Та діючи в повній згоді з більшовиками росiйськими.
Замість Росії, що претендувала, всього й тільки, на якихось там «славян» і «проліви» з якимось там невідомим «Константінополєм» (можливо, сучасний Iстанбул?), – постала Росія нова. Вона претендувала вже на весь світ, не менше, та поставила була свій брудний кирзовий чобіт – у В’єтнамі, Абіссінії, Анґолі, Мозамбіку, Кубі й Нікараґва…
А до того – все це під гаслом: «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!», придуманим німецьким жидом Марксом. Та ще й «вооружівшісь нєпобєдімим учєнієм марксізма–лєнінізма». Чи може отой, другий засновник «учєнія», – був бездоганним «россом»?
Ну, а те, що власним жидам за все їх, російські більшовики хотіли потім віддячити 1953 шибеницями на Красной площаді та повним виселенням на Колиму, то вже справа інша; та й – не наша. Якось воно тоді зірвалося, кажуть, «ізмєннік Бєрія» все зіпсував (та й отримав своє). От і прийшлося обмежитися всього й тільки, загально–державним советським жидофобством.
Дивує дещо ставлення до всього цього іншої, жидівської сторони, з її постійною русофілією. Але це вже, й насправді не наша справа.