Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Тим часом шеренги солдатів розділилися на взводи. З офіцерами на чолі взводи розбігалися по території військової рампи. Вони переладновувалися на короткі цепи, і цепи надали долі, залягаючи вздовж перонів. Перони були високі, врівень з підлогою вагонів, але за два метри вглиб вони поступово спадали нахилом униз. Таким чином, проти колії перон був подібний до широкого бруствера — бетонованого й брукованого. Солдати лягали на схилах і виставляли дула кулеметів з-за бруствера.
Військова рампа мала форму великого — з півкілометра кожний бік — рівнобічного трикутника. Вздовж кожного з трьох боків тягся перон-бруствер. Вподовж кожного перону проходили колії — києво-одеська, києво-волочиська і одесько-волочиська, — сполучаючися в кутах. Усередині рампи — в заглибині — під купинням високих дерев були будівлі комендатури, етапу й кухні. Та ще вздовж києво-одеської сторони на пероні рампи стояли чотири довгі диктові бараки етапних приміщень. Тепер вони були обернуті на лазарети з тифозниками-репатріантами.
За брустверами перонів, отже, навіть невеличкий гарнізон міг би витримати довгу облогу і обстріл значно переважаючих сил: підступи, територія залізниці окіл були відкриті широко і прострілювалися поперечним, а на кутах і подовжним огнем.
Тим часом упав і швидкий осінній вечір.
Депо — півкілометра поруч — було тихе й мовчазне. Паровози стояли холодні, робітників не було. В машиністській німецький загін знайшов лише старого сторожа-інваліда. Він вимітав сміття. Семафор проти волочиської колії горів червоним огнем.
Настала й ніч.
Це була тиха, причаєна, але повна прихованого напруженого життя піч.
Петлюрівські гайдамаки, групками по кілька чоловіка, метушилися нишком по робітничих передмістях від хати до хати. Вони шукали машиністів, кочегарів і кондукторів. Німецькі гарнізони в петлюрівській боротьбі проти залишків гетьманщини обіцяли Директорії держати нейтралітет. Але вони аж ніяк не проголошували нейтралітету в боротьбі проти ростучого партизанського більшовицького руху. А більшовицькі партизани щодень більше й більше дошкуляли петлюрівщині. Загроза німецького багнета — то, власне, й була єдина зброя петлюрівщипи проти повстанського руху. Через те Директорія воліла б затримати німецькі гарнізони. Одначе сваритися з німцями їй було не з руки. І петлюрівські гайдамаки побігли шукати паровозні бригади для німецьких ешелонів. Та робітничі передмістя були без людей. По хатах сиділи лише діти й жіноцтво. Залізничники розбіглися по приміських ярах.
Німецький гарнізон, забарикадований досі карантинним колом за містом, враз порушив карантин. В темені ночі невеличкими загонами німці рушили до міста з північних околиць. Тихцем вони займали вулицю за вулицею і виставляли застави на перехрестях. Гарнізон посувався на сполучення з своїми на військовій рампі. Територію вагонних майстерень нишком облягав тісний німецький цеп. Там, у дворищі майстерень, за високим цементним муром, зійшлися сотні робітників. Там збиралися бойові дружини робітничої самооборони. Вони мали гвинтівки, кулемети й гранати. В галереї другого прольоту розташувався штаб дружини — підпільний більшовицький комітет.
По чорних, розмитих осінньою сльотою путівцях на всі боки від міста вже мчали поспішні тривожні верхівці. То слюсарі, теслі, кочегари й мастильники поспішали до приміських слобід, до найближчих сіл. Вони влітали на майдани поснулих селищ, збивали колодки з церковних дзвіниць, і ніч оживала рвучким і стривоженим дзвоном — на ґвалт.
І сільські майдани вже гомінко заворушилися в темряві. Вже чорними шляхами до станції поспішали кіннотники без стремен і сідел, вже торохтіли вози, вже сунули піші колони з гвинтівками, обрізами, вилами.
Три височенні щогли військового іскровика гули короткими штормовими хвилями виклику. В скляній галереї кабіни мерехтіли невгавні снопики зелених і фіолетових спалахів. «Київ — Київ — Київ…» — кликав у простір військовий бездротовий телеграф. Кабіна телеграфу була захоплена німцями.
В телеграфній залі вокзалу «залізнична рада» в повному складі — стояла. Жовто-блакитні шеврони члени «ради», про всякий випадок, немов ненавмисне, прикривали полою пальта. Комендант станції, начальник дільниці та голова «ради», конторник Головатько, через плечі телеграфіста схилилися над апаратом прямого дроту — Одеса. «Штаб де л'арме франсе… штаб де л'арме… франсе… штаб де л'арме франсе…»— стукотів і стукотів телеграфіст, обтираючи лівою рукою спітнілий лоб.