Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Звання козаче, — буркнув він, — а життя собаче. Дожилися до того, що нема вже й нічого… — Він насунув кепку на самі брови, крутнувся на місці і пошкандибав мерщій геть.
Гімназисти зірвалися всі гуртом і побігли на насип, один перед одним плигаючи у вагони летучки.
Сербин скинув шапку і глянув навкруги. Але дощ сіяв рясно, холодний вітер тріпав спітніле волосся, голова боліла — і він шапку зразу ж надів. Праворуч і ліворуч, за межею, що відділяла міські грунти, простилалися чорні, незасіяні поля. Селяни не схотіли сіяти озимину для окупантів. Міські грунти лежали теж чорні, але — погорблені тисячами дрібних горбків, втикані нескінченними рядками маленьких дерев'яних хрестиків. З усіх боків, мало не колом, оперізували місто і станцію величезні розлогі гробовища. Росіяни, українці, татари, грузини, поляки… Робітники й селяни всіх націй Російської імперії покоїлися тут. З ними тісно поруч лежали й німці, угри, чехи, хорвати, румуни… Чотири роки імперіалістичної війни величезні прифронтові лазарети ховали тут вмерлих від ран. Їх убито за царя, імператора і короля… Перед війною тут стояли густі грабові ліси — вони майже колом облягали територію станції в міста. Змалку Сербин збирав у тих лісах чимало грибів. Але ліси зрубано і спалено в паровозних топках. З грабового обруб'я пороблено хрестики на могилки — дванадцять вершків на шістнадцять. На крайніх могилках хрестиків уже не було — Лелека, Чорногуз і Боцян спалили їх сьогодні за ніч, прогріваючи землю під могили репатріантів. Невідомих репатріантів… Невідомих репатріантів!
Тоска і лють стиснули вісімнадцятилітнє Сербинове серце. Козубенко торкнув його за руку:
— Ходім…
Вони запнули поли шинелей тісніше і подряпалися на насип.
«Кукушка» писнула, і летучка рушила. Могили й горбовища покривав туман.
«Кукушка» посапувала, вагони похитувало, гімназисти сиділи тісно на підлозі, кулячися в шинельках, хукаючи на замерзлі руки, тремтячи з холоду й виснажливої безсонної ночі. Сич у кутку смоктав з пляшки мутний і смердючий самогон.
Під семафором стояв довгий товарний маршрут. Вагони були запломбовані, і крейдою на них значилося: «Киев — Одесса, срочный возврат». На дахах вагонів і на буферах висіло повно народу з клунками і мішками. Пасажирські поїзди не ходили — люди пристосовувалися їздити хоч би як. Тепер вони кляли й лаялися, засилаючи прокляття до блокпоста навпроти: семафор був закритий, і доводилося чекати на сльоті й дощі. Летучка спинилася теж.
— Спекулянтів скільки, — сказав Золотар, — дивіться, все лантухи, торби та клунки. Очевидно, сіль, сало й сухі фрукти… Ат!
— Сухі фрукти… — звівся й став поруч Макар, — от би нам сухих фруктів, ми б наварили хворим компоту… А то все чорні сухарі та капуста…
— Коли б нам сир та масло, — чмихнув Стах, — то й вареників наварили б. Тільки що ж — борошна нема… Хлопці! — враз аж присів він від/зухвальства й захвату. — А що, коли б ми зараз та зробили облаву? Знімемо спекулянтів і перекидаємо мішечки до нас, у летучку Червоного Хреста? Їй-богу! У нас же одинадцять гвинтівок! Нехай хворі компоту посьорбають! Ваня? Зіновій? Козубенко? Хлопці?
Козубенко зсунув кашкет на потилицю і широко посміхнувся. Очі його вигравали завзяттям.
— Хлопці! — кинув він хутко і пошепки. — Бери гвинтівки! Вибіжимо зразу, побіжимо вздовж вагонів, затворами будемо клацати, і головне — знімай гвалт на всю губу! Санітари! — Сич, Лелека, Чорногуз, Боцян, Макар і Сербин оточили його. — Ви організуйте хлопців: будете цим порядкувати.
Штовхаючись і пересміхаючись, усі мерщій кинулися плигати з вагона. Але Козубенко раптом спинився.
— Стоп! — гукнув він. — Поправка! Хай тягають, спекулянтське кодло, самі. Ви тільки наглядайте. А гімназисти… Женіть гімназистів з вагонів. Хай розбирають лопати. Лопати на руку — оточити весь ешелон в густий цеп. Товаришу Сич, організуйте з гімназистів цеп довкола всього ешелону.
— Слухаю, господин рабочий! — звівся й відкозиряв Сич. — А, дозвольте доложить, коли-єжелі которий замірятиметься навтікача?
— Хай замахуються лопатами! Але тільки не бить!
— Слухаю! Будет ісполнєно, господин рабочий!
Через три хвилини страшний гвалт пронизав мряку звідусіль. Одинадцятеро з гвинтівками виринули раптом з обох сторін поїзда і побігли вздовж, клацаючи затворами.
— Злізай! Злізай! Злізай! — гукали вони. — Скидай лантухи! Облава!
В тумані й мжичці здавалося, що їх було не десятеро, а цілий батальйон. Тим паче, що зокола з сусідніх колій нісся такий же одчайдушний і загрозливий лемент. Сотня гімназистів, обступивши ешелон кільцем, розмахували лопатами і вищали на різні голоси.