Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Не думаю, що тобі шкода дівчинки, — люто відказав Діґорі. — Але мені остогидла твоя балаканина. Що я маю робити?
— Насамперед тобі треба навчитися контролювати себе, хлопче, — холодно відповів дядько Ендру. — Інакше виростеш таким, як твоя тітка Летті. А тепер послухай мене.
Він підвівся, надів рукавички й підійшов до таці, на якій лежали кільця.
— Вони працюють лише тоді, — сказав він, — коли торкаються твоєї шкіри. — Коли я в рукавичках, то можу підіймати їх, — як оце, — й нічого не станеться. Якщо ти вкинеш одне кільце до своєї кишені, теж нічого не станеться. Але, звичайно, ти мусиш пам’ятати про те, що тобі не слід запихати руку в кишеню й доторкатися до нього, хай навіть ненавмисне. Як тільки ти торкнешся жовтого кільця, ти зникнеш із цього світу. Коли ти перебуватимеш в іншому світі, я сподіваюся — звичайно, це ще не доведено, але я сподіваюся, — то в ту мить, коли ти торкнешся зеленого кільця, ти зникнеш із того світу і — я сподіваюся — повернешся в цей. Тепер дивись. Я беру два зелені кільця й кладу їх до кишені під твоєю правою рукою. Твердо запам’ятай, у якій із твоїх кишень лежать зелені кільця. Отже, їх буде в тебе два. Одне для тебе й одне для дівчинки. Тепер візьми одне жовте для себе. На твоєму місці я надів би його на палець. Так буде легше не загубити його.
Діґорі простяг руку до жовтого кільця, але несподівано стримався.
— А що ти скажеш матері? — запитав він. — Адже вона може запитати тебе, куди я пропав.
— Що скоріше ти туди підеш, то скоріше повернешся, — весело відповів йому дядько Ендру.
— Але ж ти напевне не знаєш, повернуся я звідти чи ні.
Дядько Ендру стенув плечима, підійшов до дверей, відімкнув їх, відчинив і сказав:
— Гаразд, тоді роби як знаєш. Спускайся вниз і пообідай. Нехай дівчинку з’їдять дикі звірі, або нехай вона втопиться, або помре з голоду в іншому світі, або заблукає там, якщо так тобі буде ліпше. Мені все одно. Можливо, перед чаєм ти вирішиш навідати місіс Пламер і повідомиш їй, що вона вже ніколи не побачить своєї дочки: бо ти побоявся надіти кільце.
— Чорт забирай! — сказав Діґорі. — Шкода, що я не досить великий, аби проломити тобі голову!
Він застебнув своє пальто, набрав повні груди повітря, узяв кільце. І подумав, як після того думав не раз, що порядність ніколи не дозволила б йому зробити інакше.
Розділ 3
Ліс-між-світами
Дядько Ендру та його кабінет хутко зникли. Потім на мить усе переплуталося. Далі Діґорі відчув, як згори на нього ллється лагідне зелене світло, а внизу чорніє темрява. Він стояв невідомо на чому, чи то сидів, чи то лежав. Ніщо, здавалося, не доторкалося до нього.
«Схоже, я у воді, — сказав собі Діґорі. — Або під водою».
Це злякало його на хвильку, але майже одразу він відчув, що його виносить нагору. Потім його голова несподівано виринула в повітря й він вибрався з озера на берег, гладенький і зарослий травою.
Хлопчик зіп’явся на ноги і помітив, що він ані стікав водою, ані хапав ротом повітря, чого варто було б сподіватися, наковтавшись води. Його одяг був геть сухий. Він стояв у лісі на березі невеличкої водойми розмірами не більш як десять на десять футів. Дерева росли густо, впритул одне до одного. Світло, що ледь проникало крізь листя, було зеленим: але там, угорі, мало світити дуже яскраве сонце, бо зелене світло дня було яскраве й тепле. То був найтихіший ліс, який тільки можна собі уявити. Тут не було ані пташок, ані комах, ані тварин, ані вітру. І майже було чутно, як ростуть дерева. Озерце, з якого хлопчик щойно вийшов, не було тут єдиним. Були десятки інших — озерця завширшки з кілька ярдів були розкидані повсюди, куди сягало око. Він майже відчував, як дерева п’ють воду своїм корінням. Цей ліс був наче живим. Намагаючись розповісти про нього потім, Діґорі завжди казав: «То було гарне місце; гарне, як торт зі сливами».
Найдивовижнішим було те, що, ще до того як розглянутися навколо, Діґорі майже забув, як сюди потрапив. У всякому разі він не думав ні про Поллі, ні про дядька Ендру, ні навіть про свою матір. Він не був анітрохи наляканий, ані збуджений, його не змагала цікавість. Якби хто-небудь запитав у нього: «Звідки ти сюди прийшов?», він би, либонь, сказав: «Я тут завжди був». Саме так він себе почував — ніби він завжди перебував у цьому місці й ніколи не нудився, хоч тут ніколи нічого не відбувалося. Як він розповідав через багато часу: «Це не те місце, де може відбутися якась подія. Дерева ростуть — і то все».