Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Діґорі роздивлявся ліс, поки помітив дівчинку, яка лежала на спині під деревом за кілька кроків від нього. Очі в неї були майже заплющені, але не цілком, так ніби вона перебувала між спанням і неспанням. Він довго на неї дивився, але не сказав нічого. Нарешті вона розплющила очі й теж довго на нього дивилася, та й вона не сказала нічого. Але потім заговорила голосом, у якому відчувалися сонливість і втіха.
— Думаю, я вже тебе бачила, — сказала вона.
— Я теж так думаю, — погодився з нею Діґорі. — Ти тут давно?
— Я тут завжди, — відповіла дівчинка. — Принаймні — я не знаю — уже давно.
— Я також, — сказав Діґорі.
— Ні, ти тут зовсім недавно, — не погодилася з ним дівчинка. — Я бачила, ти щойно виліз на берег з озерця.
— Здається, так, — сказав Діґорі зі спантеличеним виглядом. — Я забув.
Потім досить довго ніхто з них не озивався.
— Послухай-но, — нарешті звернулася до нього дівчинка. — Я все думаю, зустрічалися ми з тобою раніше чи не зустрічалися? Я маю певне уявлення — щось на зразок картини в моїй голові — про хлопчика й дівчинку, схожих на нас, які жили зовсім іншим життям і чого тільки не робили. Можливо, то був тільки сон.
— Думаю, я бачив цей самий сон, — сказав Діґорі, — про хлопчика й дівчинку, які мешкали в сусідніх будинках і чогось переступали з балки на балку. Пам’ятаю, обличчя в дівчинки було дуже брудне.
— Ти нічого не переплутав? У моєму сні брудне обличчя мав хлопчик.
— Я не пам’ятаю, яке було обличчя в хлопчика, — сказав Діґорі, а тоді додав: — Чудеса та й годі! А це що таке?
— Морська свинка! — сказала дівчинка.
І то справді була жирна морська свинка, вона длубалася носом у траві.
Але черево морської свинки було обмотане стрічкою, на якій метлялося жовте кільце.
— Поглянь! Поглянь! — закричав Діґорі. — Кільце! І ще поглянь! Таке саме кільце ти маєш на своєму пальці. І я також.
Дівчинка тепер сіла, нарешті справді зацікавлена. Вони втупилися одне в одного пильним поглядом, намагаючись пригадати. І майже в ту саму мить вона вигукнула:
— Містер Кеттерлі!
А він вигукнув:
— Дядько Ендру!
До них нарешті дійшло, хто вони такі, й діти почали пригадувати всю історію. Поговоривши протягом кількох хвилин, вони дійшли до суті. Діґорі розповів їй, як підло вчинив дядько Ендру.
— Що ми робитимемо тепер? — запитала Поллі. — Заберемо морську свинку й повернемося додому?
— Нам нема куди поспішати, — сказав Діґорі, широко позіхнувши.
— Я думаю, що є, — не погодилася з ним Поллі. — Це місце надто спокійне. Воно навіює глибокий сон. Ти вже майже спиш. Якщо ми піддамося сну, ми ляжемо й заснемо навіки.
— Тут дуже гарно, — сказав Діґорі.
— Атож, тут гарно, — погодилася Поллі. — Але нам треба повернутися назад.
Вона підвелася на ноги й обережно підійшла до морської свинки. Але потім змінила намір.
— Краще ми залишимо морську свинку тут, — сказала Поллі. — Вона тут цілком щаслива, а твій дядько вигадає щось жахливе для неї, якщо ми заберемо її додому.
— Звичайно, вигадає, — відповів Діґорі. — Пригадай, як він повівся з нами. До речі, а як ми повернемося додому?
— Я думаю, нам знову треба залізти в озерце.
Вони підійшли до краю води й зупинилися там, дивлячись на гладеньку поверхню. Вода, що віддзеркалювала зелене гілля, вкрите листям, здавалася дуже глибокою.
— Ми не маємо купальних костюмів, — завважила Поллі.
— Нам вони не потрібні, дурне дівча, — сказав Діґорі. — Ми ввійдемо у воду у своєму одязі. Ти хіба не пам’ятаєш, що він залишився сухий, коли нас закинуло сюди?
— Ти вмієш плавати?
— Трохи вмію. А ти?
— Ледве-ледве.
— Не думаю, щоб нам треба буде плавати, — припустив Діґорі. — Ми повинні пірнути на дно, хіба не так?
Нікому не хотілося стрибати в озеро, але жоден не сказав цього. Вони взялися за руки, промовили: «Один-два-три, стрибаймо», і стрибнули. Був великий сплеск, і, звичайно, вони заплющили очі. Та коли вони їх розплющили, то виявили, що досі стоять, тримаючись за руки, у зеленому лісі й вода сягає їм лише до кісточок. Озерце, либонь, було кілька дюймів завглибшки. Вони повернулися назад, на сухий берег.
— Що ми зробили не так? — запитала Поллі перелякано.
Але Діґорі був не такий переляканий, як можна було б сподіватися, бо важко по-справжньому злякатися в тому лісі. Він видавався надто мирним.
— О, я все зрозумів, — сказав він. — Звичайно, це не могло спрацювати. Адже в нас досі на пальцях жовті кільця. Ти ж знаєш, вони призначені для подорожі в цей світ. Додому нас мають повернути зелені кільця. Ми повинні замінити жовті кільця зеленими. Ти маєш кишені? Добре. Поклади жовте кільце до лівої кишені. Я маю два зелені кільця. Ось зелене кільце для тебе.