Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Козубенко навіть скинув шапку і сів до столу.

— Це ж, ти розумієш, збільшить запаси пального якраз на триста процентів! Тобто будуй залізниць в три рази більше, як зараз є! Всю країну вкриємо густою сіткою колій, як у Франції. Та що там Франція — зразу ж перебив він себе. — Ніякій Франції таке й не марилося. Ти ж розумієш: економний казан — це ж економія по всій промисловості! Заводів набудуємо, куди там старим кузням, що у нас по задвірках стоять. Величезні, з мільйонною продукцією!..

Козубенко раптом замислився і притих.

— Хоча, розумієш… — задумливо протяг він, — я ще остаточно не вирішив. Можливо, я механіку кину і на електрику піду. Пара як принцип уже відмирає. Минає вік парового казана. Майбутнє, звісно, за електрикою. І треба будувати величезні, ну, просто колосальні електростанції. Щоб подавати струм на великий довкола район. Треба всю країну розбити на такі райони, і в кожному районі свій електроцентр. На півмільйона, може, на мільйон кіловат — хіба я зараз знаю. Я це вирахую, коли повернуся додому. Ну, хто, хто, скажи ти мені, крім самого народу, крім пролетаріату, на таке спроможний? Та ніякий капіталіст чи там капіталістичний синдикат…

Він урвав себе знов, схопив шапку і почервонів:

— Фу ти чорт! Отак, як замрієшся!.. Ми з тобою зараз до Шумейка побіжимо. Цього папірця, — він вдарив себе по кишені, — що наша козир-дівка привезла, треба передати негайно до комітету. Я думаю, треба друкувати його і кидати поміж народом! Пішли.

Він підштовхнув Зілова і закрокував швидше до дверей. Взявшися за клямку, він спинився ще на хвилину.

— А може… може, мені інженером шляхівництва зробитись тоді? Залізниці — це ж нерви країни! Тут треба будувати без кінця! От ти, — він журно. зітхнув, — у гімназії був. Дуже я тобі заздрю. Молодець твій старий, що потяг з себе жили на твою науку. Ти підеш до університету і за чотири роки людиною станеш, а мені… Слухай, от з усією цією поганню покінчимо, ти мені, будь ласка, з алгеброю і язиками допоможи! — Він причинив двері і взяв Зілова за лацкан пальта. — Я тобі признаюся. Географія, геометрія, фізика там — це мені, ну, просто немов і раніш знав. А от язики та ще алгебра — сам ніяк не поверну. Я от і на паровоз коли йду, на поїздку, неодмінно з собою щось таке захоплю або просто так, завжди якась книжечка при мені. — Він поліз до кишені і звідти витяг обтріпаний, засмальцьований зошит. Першої сторінки в ньому не було. Це був підручник німецької мови Глейзера і Пецольда. — Бачиш? Іх габе, ду гаст, ер гат… Презенс, імперфектум і футурум — це я вже пройшов, а от, коли дійшло до кон'юнктива… Ну, пішли! — зітхнув він і сховав книжку назад до кишені. — Я думаю, можна буде й тепер між ділами трохи підзанятися. Треба бути готовим. Петлюрівців проженемо, і тоді що ж? Радянська влада повідкриває університети, і я на ту осінь екстерном піду…