Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Постать переступила поріг і причинила двері. Тоненька дівоча постать, завинута в якесь лахміття з солдатської шинелі, залатаної цукровим мішком. Вона стала і, хитнувшися, прихилилась до одвірка.
— Катря! — чи то зойкнув, чи то простогнав Макар.
Козубенко метнувся і вхопив дівчину за плечі. Хтось зірвав абажур. То була Катря.
Сміючись, схлипуючи, щось гукаючи — забувши геть за саму конспірацію — всі кинулися до дівчини, до маленької дівочої постаті в Козубенка на руках.
— Мала!.. Мала!.. — горнув Козубенко її до грудей, гладив волосся, термосив. — Катря! Здорова, мала!
Але її вже в нього вихопили. Її обіймали інші, видирали один в одного, передавали з рук в руки, підіймали високо і, нарешті, посадовили на стіл.
— К… кат… ря! — загикуючись, припав лицем до її ніг Макар. — Ви… ви… живі?
— Конспірація! — опам'ятався Козубенко перший. — Тихо! Тихо!
Катря сиділа на краю стола, звісивши ноги, спершися долонями на стіл. Поли шинелі обвисли, і під ними вона була майже гола — в калошах на босу ногу, в лахмітті мужських кальсонів і жіночому ліфчику. Солдатський кашкет звалився з голови і лежав долі, давно розтоптаний. Волосся було врізано коротко, вище від плечей — чудових русявих Катриних кіс не було.
Катря не плакала і не сміялася. Обличчя її було непорушне і очі великі — такі великі вони в Катрі ніколи не були. Вона тихо ворушила вустами і поволі озиралася навкруги.
— Господи! — застогнав Золотар. — Яка ж ти худенька, Катре… Ат!
І всі аж тепер помітили, що Катрині ноги були мов два штурпачки, а долоні просто світилися. Верхню губу підтягло вгору під ніс, і вона ніяк не могла стулитися з спідньою, щоб закрити зуби.
Катрині очі спинилися на Козубеикові. Так, це був Козубенко — ясні очі, довгий чуб. А оце, блідий з повними жаху очима, — Коля Макар. Червоний хрест на білій стрічці оперізував його лівий рукав, як і в Золотаря. А то Стах, телеграфіст Полуник, Шая Піркес, — закам'янілий, напружений, мов готовий кинутися звідти, з кутка. І ще шестеро юнаків — вона знала кожного або на ймення, або з лиця. Тільки обох дівчат вона бачила вперше.
Катря звела руку і поклала її Зілову на лице.
— Зілов… — прошепотіла вона, — Ваня… Невже це ви?
— Катря! — так само прошепотів Зілов і стис її крихітну ручку в своїх великих й дужих долонях. — Що вони з вами зробили, Катре?! — Катрина ручка була тоненька, холодна й недвижна, долоні Зілова палали.
Глибоко й тремтливо, мов після ридання, Катря зітхнула. Так, це була правда — вона серед своїх.
— Вчора… — прошепотіла вона, — я вийшла в Києві з тюрми… Її погромили робітники…
— Тебе били там, Катре… катували? Катря не відказала на це.
— Я пішла на вокзал… у Києві, і мене привіз на тендері машиніст Кулешов. Я була присуджена до повішення…
Всі мовчали. Розпитувати не наважувавсь ніхто.
— От і все…
— Добре, — сказав Козубенко, — ти розповіси потім. Але як тебе пустили з дому… таку?
— Я не була дома, — прошепотіла Катря, — я пішла просто до Зілова, сюди…
Козубенко схопився і скинув з себе шинель.
— Тоді, мала, зразу ж підеш додому. Золотар! Або ні — ти, Громов, і ти, Воловицький! Ви одведете зараз же Катрю додому. — Він зняв Катрю з столу, скинув з її плечей лахміття і почав загортати її в свою довгополу шинель.
Катря відхилилася і відсторонила його руки.
— Ні, ні! Я не піду зараз додому. І, будь ласка, нічого не кажіть батькам… Я не хочу, — пояснила вона тихо з риданням у голосі, — щоб мене мати й батько побачили… отаку… Ї я боюсь, що вони мене… не пустять нікуди з дому, а я… не можу…
— Але, Катре!..
— Хіба я не можу… перебути тим часом у когось? — Вона благально озирнулася навкруги. — Ну, в когось хоч би трохи. Я помиюсь, поздоровшаю трохи, а далі… Мама ж буде плакати! — раптом коротко схлипнула і вона.
— Це правильно, — вирішив Зілов, — хай залишається тут. Тільки батькам сьогодні б треба сказати, що Катря жива, здорова і за деякий час приїде додому.
Катря вдячно всміхнулася Зілову.
Це була перша посмішка після п'яти місяців страшної тюрми, після катувань, мук, знущання. І ця посмішка була така, що кілька хлопців відвернулися, щоб сховати раптові сльози.
Тоді Варка й Марина підхопили Катрю і мерщій рушили на кухню. Там була вода, мило, там можна було знайти чогось попоїсти, там було ліжко, а Катрі треба було швидше лягти. Весь гурт тисся позаду до дверей кухні — закидали словами, кожному хотілося посміхнутись до дівчини, потиснути руку, пригорнути за плечі. Катря сторонилася.