Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Отоді-то незнайомець проказав:

— Дивіться уважно. Ви вже ніколи цього не побачите.

Погроза вчувалася в його словах, але не в тоні.

Я запам’ятав те місце й закрив книгу. Й одразу розгорнув її. Марно гортав сторінку за сторінкою, шукаючи картинку з якорем. Щоб приховати розгубленість, запитав:

— Певно, це переклад Святого Письма на одну з поширених в Індії мов?

— Ні, — заперечив він.

Потім стишив голос, начеб намірявся розкрити мені таємницю:

— Я придбав її в одному долинному містечку за кілька рупій та одну Біблію. Її власник не вмів читати. Гадаю, в Книзі Книг він вбачав якийсь амулет. Він належав до найнижчої касти: люди боялися наступити на його тінь, щоб не заразитися. Він розповів мені, що його книга зветься Книгою Піску, бо ні книга, ні пісок не мають ані початку, ані кінця.

Гість попросив, аби я знайшов першу сторінку.

Я поклав ліву руку на палітурку й розкрив книгу великим пальцем, майже притиснутим до вказівного. Все було марно: кожного разу між обкладинкою та рукою виявлялося кілька сторінок. Вони ніби виростали з книги.

— А тепер пошукайте останню.

Я й тут зазнав невдачі; тож насилу пробелькотів не своїм голосом:

— Цього не може бути.

Продавець Біблій, не підвищуючи голосу, відповів:

— Не може бути, однак є. Кількість сторінок у цій книзі справді безконечна. Жодна з них не є ані першою, ані останньою. Не знаю, чому вони пронумеровані так довільно. Певно, щоб дати зрозуміти, що нескінченний ряд можна виразити будь-якими цифрами.

Потім, немов розмірковуючи вголос, він додав:

— Якщо простір нескінченний, ми перебуваємо у будь-якій точці простору. Якщо час нескінченний, ми перебуваємо у будь-якій точці часу.

Його розумування розлютили мене. Я запитав:

— Ви, звісно, віруючий?

— Так, я пресвітеріанин. Моє сумління чисте. Я певен, що не ошукав тубільця, коли віддав йому Біблію за його диявольську книгу.

Я запевнив, що йому нема за що собі дорікати, й поцікавився, чи він у наших краях, бува, не проїздом? Він відказав, що за кілька днів сподівається повернутися на батьківщину.

Отоді я й дізнався, що він шотландець з Оркнейських островів. Я зауважив, що люблю Шотландію, бо люблю Стівенсона та Г'юма[142].

— І Роббі Бернса, — уточнив він.

Під час розмови я все роздивлявся нескінченну книгу. І з удаваною байдужістю запитав:

— Ви хочете запропонувати цей цікавий примірник Британському музею?

— Ні. Я пропоную його вам, — і він назвав досить високу ціну.

Я відповів цілком щиро, що не маю таких грошей, і замислився. За хвилину у мене визрів задум.

— Пропоную вам обмін. Ви придбали цей том за кілька рупій та Біблію. Я дам вам щойно одержану пенсію і надруковану готичним шрифтом Біблію Вікліфа. Я успадкував її від своїх батьків.

— Стародрук Вікліфа! — пробурмотів він.

Я пішов до спальні, виніс йому гроші та обіцяну книгу. Він погортав сторінки, із завзяттям бібліофіла роздивився палітурку.