Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Двері своєї хатини я привалюю каменем, щоб не намело снігу. Якось надвечір я почув важкі кроки, потім хтось постукав у двері. Я прочинив їх, і до хатини ввійшов незнайомець. Це був високий на зріст старигань, закутаний у поношений плащ. На його обличчі закарбувався рубець. Здавалося, роки додали йому більше владності, ніж немочі, та я завважив, що йому важко ходити без ціпка. Ми перекинулися кількома словами, однак їхнього сенсу я вже не пам’ятаю. Потім він мовив:

— Я не маю домівки й ночую, де доведеться. Я обійшов усю Саксонію.

Ці слова свідчили про його похилий вік. Мій батько завжди говорив Саксонія, тепер люди кажуть Англія. Я мав хліб і рибу. Ми їли мовчки. Пішов дощ. Я постелив кілька шкур на долівці, де колись помер мій брат. Запала ніч, і ми заснули.

Вже розвиднилося, коли ми вийшли з дому. Дощ ущух, і землю вкрив сніг. Мій гість випустив з рук ціпок і наказав, аби я підняв його.

— Чого це я мушу коритися тобі?

— Бо я король, — відказав він.

Я вирішив, що він божевільний. Підняв ціпок і простягнув йому. Він знову заговорив, але тепер голос його був іншим.

— Я король секгенів. Багато разів я приводив їх до перемоги у важких битвах, однак у вирішальний час втратив своє королівство. Моє ім’я Ізерн, я з роду Одіна.

— Я не поклоняюся Одіну, — мовив я. — Я поклоняюся Христу.

Немов не чуючи мене, він правив своєї:

— Я вигнанець і блукаю по світу, та я й досі король, бо маю диск. Хочеш побачити його?

Він розтулив пальці кістлявої руки, але в ній нічого не було. Долоня була порожня. Лише тоді я збагнув, що він досі не розтуляв її.