Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Двадцять п’яте серпня 1983 року

Годинник на невеличкій станції показував, що вже перейшло за одинадцяту вечора. Я попростував до готелю. Як зазвичай, відчував умиротворення й полегкість, що їх викликають у нас добре знайомі місця. Широкі двері були відчинені; садиба стояла занурена в темряву. Я зайшов до вестибюля: рослини, що тут стояли, відбивалися в тьмяних дзеркалах. Дивно, але господар не впізнав мене й простягнув реєстраційний журнал. Я взяв з полиці ручку, умочив у бронзову чорнильницю перо, а коли схилився над розкритим журналом, сталася перша з численних несподіванок, які приготувала мені та ніч. Моє ім’я — Хорхе Луїс Борхес — було вже в списку, і чорнило, яким його вивели, ще не висохло.

— А я гадав, ви вже піднялися, — мовив господар.

Тоді пильно глянув на мене й виправився:

— Перепрошую, сеньйоре. Той чоловік дуже схожий на вас, але ви молодший.

— В якій кімнаті він замешкав? — запитав я.

— Він оселився в дев’ятнадцятому номері.

Саме цього я й боявся.

Я поклав ручку й швидко збіг сходами нагору. Розташований на третьому поверсі дев’ятнадцятий номер виходив на занедбане подвір’я з критою галереєю, де стояла звичайна вулична лава. В цій кімнаті була найвища в готелі стеля. Я штовхнув двері, і вони піддалися. Всередині горіла люстра. В сліпучому світлі я впізнав себе. Це був я: горілиць на вузькому металевому ліжку — старий, схудлий і дуже блідий, із втупленими в гіпсовий карниз очима.

Почувся голос. Не зовсім мій, цей голос — неприємний і невиразний — я зазвичай чую, коли слухаю свої записи.

— Дивно, — проказав він. — Нас двоє, і ми та сама людина. Втім, у снах не буває нічого дивного.

— Отже, все це сон? — перелякано запитав я.

— Авжеж, мабуть, мій останній сон.

Він показав рукою на порожній флакончик, що стояв на нічному столику.

— Але ти ще бачитимеш багато снів, перш ніж доживеш до цієї ночі. Яка в тебе зараз дата?

— Я не зовсім певен, — спантеличено озвався я. — Втім, учора мені виповнився шістдесят один рік.

— Коли настане ця ніч твого безсоння, тобі напередодні виповниться вісімдесят чотири. Сьогодні 25 серпня 1983 року[152].

— Ще стільки років чекати, — пробурмотів я.

— А мені не залишилося вже нічого, — різко відказав він. — Я можу померти будь-якої миті, загубитися бозна-де, а мені, бач, усе ще сниться двійник. Обтяжлива тема, навіяна дзеркалами й Стівенсоном.

Я відчув, що Стівенсона він згадав не через педантичність — то було прощання. Я був ним і розумів це. Найдраматичніших моментів замало, щоб зробитися Шекспіром і тебе осявали крилаті вислови. Щоб розважити його, я мовив:

— Я знав, що з тобою таке трапиться. Багато років тому, в цьому домі, в одній з кімнат унизу ми почали записувати в зошит чернетку історії цього самогубства.

— Так, — повільно мовив він, мовби щось згадуючи. — Однак я не бачу жодного зв’язку. У тому зошиті я виявив квиток для поїздки до Адроге[153] і вже в готелі «Лас Делісіас» піднявся в дев’ятнадцятий, найвіддаленіший номер. Там це й сталося.