Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

— До Ісландії! До Ісландії з її морями!

— У Римі ти повторюватимеш рядки Кітса, чиє ім’я, як усі імена, написані на воді.

— Я ніколи не був у Римі.

— Є й дещо інше. Ти напишеш наш найкращий вірш, це буде елегія.

— На смерть… — я вмовк, не наважуючись вимовити ім’я.

— Ні. Вона тебе переживе.

Знову запала мовчанка. Потім він заговорив:

— Ти напишеш книгу, про яку ми давно мріяли. Року 1979 ти збагнеш, що твоя так звана творчість — це лише купа чернеток, різнорідних чернеток, і не встоїш перед зарозумілою й марновірною спокусою написати свою велику книгу. Цю марновірність нам прищепили «Фауст» Гете, «Саламбо»[154], «Улісс». Я списав неймовірну кількість сторінок.

— І кінець кінцем зрозумів, що зазнав невдачі.

— Навіть гірше. Зрозумів, що це шедевр у найбільш прикрому сенсі слова. Мої добрі наміри не вийшли за межі перших сторінок; решту заповнили лабіринти; кинджали; людина, котра вважає себе марою; віддзеркалення, що гадає, буцімто воно справжнє; тигр, що з’являється по ночах; битви, що збурюють кров; сліпий і згубний Хуан Муранья[155], голос Маседоніо[156]; корабель, зроблений з нігтів мерців[157]; повторювана в години надвечір’я староанглійська мова.

— Мені знайомий цей музей, — іронічно завважив я.

— А ще облудні спогади; двозначні символи; довгі переліки; уміння справлятися з буденністю; недосконалі симетрії, які з радістю відкривають критики; не завжди апокрифічні цитати.

— Ти видав цю книгу?

— Я вагався — це виглядало мелодраматично, але не надто переконливо — чи не знищити її, можливо, спаливши. Однак, зрештою, надрукував під псевдонімом у Мадриді. Це спричинилося до розмов про недолугого наслідувача Борхеса, який не є Борхесом, але повторює його зовнішні сторони.

— Нічого дивного, — озвався я. — Кожен письменник кінчає тим, що робиться менш тямким учнем себе самого.

— Ця книга стала однією з доріг, що привели мене до сьогоднішньої ночі. Що ж до решти… Принизливість старості, відчуття, ніби кожен день уже був колись прожитий…

— Я не писатиму цієї книги, — пообіцяв я.

— Писатимеш. Мої слова, які ти чуєш тепер, стануть хіба що згадкою про якийсь сон.

Мені був неприємний його повчальний тон — поза сумнівом, той самий, яким я читаю свої лекції. Мені було неприємно, що ми такі схожі і він користається своєю передсмертною безкарністю. Щоб помститися, я сказав:

— Ти так певен, що помреш?

— Авжеж. Я відчуваю дивне блаженство й полегкість, яких ніколи не відчував. Це неможливо переповісти. Всі слова потребують спільного досвіду. Чому тебе дратує те, що я кажу?

— Бо ми надто схожі. Мені огидні твоє лице — така собі карикатура на моє, твій голос — жалюгідна подоба мого, твоя — вона ж і моя — пишномовність.