Гра на багатьох барабанчиках

Йдучи до скель, я думав, що треба було викопати і другу, меншу ямку, але з полегшенням побачив, що дитина крутиться і попискує, отже, живе. Обережно узяв її на руки — голівка хилиталася — тож мусив її притулити. Заніс її до заглибини в скелі, де брав прісну воду. Незграбно підмив, а вона почала плакати, але якось слабенько. Плач нагадував пташиний щебет, збуджував у мені лише жалість, я ж бо розумів, що мені не вдасться зберегти такій маленькій дитині життя. Був злий на себе — адже її можна було просто залишити. Тепер я не чув би цього вмирання. Через якийсь час повернувся би і закопав її в піску біля матері. Забув би. Той недбало видряпаний на камені обрис божка чи демона забрав би свою жертву, як збирають податок. Узяв би собі життя немовляти з усім його можливим майбутнім і підкріпився би ним, як хвора людина підкріпляється бульйоном. Вічно голодні боги й людські жертви, які приносяться добровільно — як ця дитина, і мимовільно — як люди з корабля.

Було спекотно, тому я залишив дитину голою, щоби висохла. Коли я отак дивився на неї, то не відчував, що дивлюся на людину — це була ледь що маленька ґумова іграшка, знайдений дивний витвір природи — гладенька й приємна на дотик, але зовсім не справжня. Вона ледь рухалася, лиш часом, щораз рідше, розплющувала очі й дивилася тоді неуважно на виблиски світла в дірявому дасі. Я зрозумів, що повинен убити її — це єдиний гуманний вихід, — а не дозволяти їй довго вмирати від голоду. Обмірковував, як це зроблю. Чи задушу її пелюшками, чи — це хіба буде найпростіше — зійду на берег і потримаю хвильку під водою. Потім закопаю в піску. Матиму свої мертві тіла на пляжі. Сповниться сон. Я покладу на тому місці камінчики.

Але тоді дитина раптом заплакала. Захлиналася від плачу. Я розізлився і в першому відрусі відійшов до моря, щоби не чути крику. Там знайшов свої водяні пастки і задоволено ствердив, що впіймалося кілька рибок. Я витягнув їх із води й оглушив ударами об камінь. Розпалив вогонь, нанизав риб’ячі тільця на паличку, як коралі, і пік над вогнем. Дивився у той бік, де була дитина. Почав пальцями відділяти біле м'ясо, розминав його, старанно вибираючи кістки, і отаку м’якеньку кашку заніс їй. Вона не вміла їсти, але її губи, збуджені дотиком, стали жадібно рухливими. Розплющила очі і рухала головою, шукаючи неіснуючий сосок. Я почав голосно плакати від якоїсь страшної, несправедливої безпомічности. Дитина похлинулася рибою і тепер, червона від кашлю, заходилася криком. Її плач заспокоїв мене — я взяв її на руки і притулив. Маленька голівка, покрита темним пушком, як у птаха, тоненькі блакитні жилки. Тендітність. Губи дитини, які з нестримною жвавістю шукали чогось на шорсткій тканині вицвілої від сонця сорочки. Я відчув лагідний спазм уздовж усього живота — від грудей до пахвини, як остання, найслабша хвиля оргазму. Я добре це пам’ятаю. Потім я відчував це багато разів. Це було так, ніби моє тіло всередині організовувалось заново. Протікання струму в ніколи не використовуваному приладі. Збентеження, виражене тілом, у тілі. Дивно приємне. Неочікуване. Чуже. Надто велике для мене.