Гра на багатьох барабанчиках

З того бушу виходила якась дорога, залишки дороги, а може, просто місце від старого струмка — смуга в міру рівної землі, що ішла впоперек узбіччя. Тепер я ішов її серединою зовсім тихо, але зате залишав після себе сліди в пилюці кольору охри. Це теж бентежило — наче я ішов сам за собою.

Дорога скінчилася так само, як і почалася. Я стояв на маленькому плоскогір’ї площею кілька квадратних метрів, порослому жмутиками гострої трави. Переді мною лежав плаский камінь, оточений іншими. Він нагадував невеличкий стіл, а камені навколо нього — незручні сидіння. Тут же під каменем була заглибина, яка могла бути тільки пересохлим джерелом, а довкола нього стояли рештки напівкруглої огорожі. Я торкнувся долонею розігрітої, шерхкої поверхні каменя і вже хотів сісти на ньому, коли побачив вирізані там знаки. Якийсь час дивився на них, не розуміючи. І лиш потім до мене дійшло, що я бачу письмо — і відсмикнув руку.

Цей напис, перша річ, яку, без сумніву, зробили людські руки, налякав мене. Я водив по ньому пальцем, зовсім не розуміючи його значення, і зі зростаючим страхом передчував, що опинився далі, ніж я думав, десь біля берегів Африки — письмо було екзотичним, ієрогліфічним.

Я відсунув рукою висхле до сірого лушпиння старе листя і побачив, що під ним є ще щось, уже не напис, а рисунок. Навіть не рисунок — барельєф, делікатний і реалістичний, хоч і понищений солоними морськими вітрами. Він і досі стоїть перед моїми очима, і я тепер знаю, що ніколи його не забуду. Це людська постать, струнка, але якась непропорційна. Ні, не людська — бо постать має крила. І це не може бути ангел, бо постать оголена, етерна, схоплена в момент руху — дитина, щонайбільше юнак із виразною статевою ознакою. Одна нога зігнута й піднята, немов для стрибка, друга ще торкається землі. Руки розведені в жесті, сповненому ґрації, а в одній із них якийсь довгастий предмет. Хтось, хто стрибає, хто за мить підніметься в повітря. Маленьке видовжене обличчя й великі очі. Він поглядав на мене моїм власним поглядом, а я дивився на нього його очима. Це враження було таким сильним, що я відчув, ніби мене вдарило його поглядом, ніби я на мить знепритомнів. Неприємний біль внизу черепа, шум у вухах. Так, потім я думав, що зі мною стався сонячний удар на тому маленькому, відкритому, висушеному плоскогір'ї, що я знепритомнів від спеки.

Я й дотепер не знаю, що бачив, ким була та кам'яна постать, у пам'ять чого вибили її на камені, що вона мала представляти. Що говорив напис незрозумілою мовою, чи взагалі що-небудь значив. Що зображував барельєф — і незалежно від того, чи вирізьблено його з нудьги, чи для жарту, чи з приводу якогось місцевого культу, я знаю, що оті наші переплетені погляди, той раптовий, несподіваний, могутній контакт із чимось непізнаваним супроводить мене і досі. Я багато разів роздумував над цим. Чи мусимо ми розуміти те, що бачимо? Чи мусимо бути впевнені у значенні, яке несе із собою знак?