Гра на багатьох барабанчиках
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Літопис
- ISBN: 966-7007-84-5
- Переводчик: Віктор Дмитрук
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра на багатьох барабанчиках». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
Перехід за блакитний потічок відкрив переді мною інший бік острова — більш плаский, з узбіччями, що поросли оливками й фіговими гаями. Я втішився. Раптом я усвідомив, що вже оцінюю врожай — величезний. Я вилаяв себе за цю думку — поки він дозріє, я ж бо вже буду деінде. Бо зелені фіґи дозрівали. Я вивчав їхні м'які зелені нутрощі, пробував кінчиком язика. І знову — обдумував техніку висушування на сонці, ніби усе ж знав свій час і розтягав його в неймовірне майбутнє. Я обмацував тверді, покриті сріблястим нальотом оливки. Їхня гіркота здивувала мене.
Під час цих кулінарних екскурсій я раптом звернув увагу, що гаї оточені камінними шанцями, правильними, насипаними, без сумніву, людськими руками. Вони утворювали нерівні огорожі, і я здогадався, що колись тут могли випасати овець або кіз. Серце в мене забилося сильніше — я, властиво, й не знав, чому — чи то з радости, чи від розчарування. Я повернувся в курінь, але вже не міг віднайти того спокою, коли вірив, що острів належить тільки мені. Можливо, тут жив якийсь самотній пастух-пустельник. Була якась хата, горів якийсь вогонь, якийсь дим здіймався в небо. Правильні шанці були звичайним написом, як оті, що вирізають у парках на деревах: «Я тут був».
Ті стоки, так, то мусили бути рештки виноградників — кущі, мабуть, колись посадили рівненько, під лінійку; тепер, однак, уже не можна було помітити в хаосі карликових кущиків ніякого порядку. Більшість із них перетворилася в покручені, чорні кийки, всохлі багато років тому. Тераси, які круто сходили до моря, втратили свою виразність, уподібнилися до природного узбіччя, камінні шанці заросли бур’яном, дикими ожинами і виглядали немов обплетені звоєм дрібного колючого дроту. Я ішов уздовж цих природних огорож, намагаючись не чинити жодного галасу. Це було важко, бо сухі гілочки, мертві крихкі стеблини тріскали під ногами. Я подумав про вогонь — що він пожер би все узбіччя за кілька хвилин.
З того бушу виходила якась дорога, залишки дороги, а може, просто місце від старого струмка — смуга в міру рівної землі, що ішла впоперек узбіччя. Тепер я ішов її серединою зовсім тихо, але зате залишав після себе сліди в пилюці кольору охри. Це теж бентежило — наче я ішов сам за собою.
Дорога скінчилася так само, як і почалася. Я стояв на маленькому плоскогір’ї площею кілька квадратних метрів, порослому жмутиками гострої трави. Переді мною лежав плаский камінь, оточений іншими. Він нагадував невеличкий стіл, а камені навколо нього — незручні сидіння. Тут же під каменем була заглибина, яка могла бути тільки пересохлим джерелом, а довкола нього стояли рештки напівкруглої огорожі. Я торкнувся долонею розігрітої, шерхкої поверхні каменя і вже хотів сісти на ньому, коли побачив вирізані там знаки. Якийсь час дивився на них, не розуміючи. І лиш потім до мене дійшло, що я бачу письмо — і відсмикнув руку.
Цей напис, перша річ, яку, без сумніву, зробили людські руки, налякав мене. Я водив по ньому пальцем, зовсім не розуміючи його значення, і зі зростаючим страхом передчував, що опинився далі, ніж я думав, десь біля берегів Африки — письмо було екзотичним, ієрогліфічним.
Я відсунув рукою висхле до сірого лушпиння старе листя і побачив, що під ним є ще щось, уже не напис, а рисунок. Навіть не рисунок — барельєф, делікатний і реалістичний, хоч і понищений солоними морськими вітрами. Він і досі стоїть перед моїми очима, і я тепер знаю, що ніколи його не забуду. Це людська постать, струнка, але якась непропорційна. Ні, не людська — бо постать має крила. І це не може бути ангел, бо постать оголена, етерна, схоплена в момент руху — дитина, щонайбільше юнак із виразною статевою ознакою. Одна нога зігнута й піднята, немов для стрибка, друга ще торкається землі. Руки розведені в жесті, сповненому ґрації, а в одній із них якийсь довгастий предмет. Хтось, хто стрибає, хто за мить підніметься в повітря. Маленьке видовжене обличчя й великі очі. Він поглядав на мене моїм власним поглядом, а я дивився на нього його очима. Це враження було таким сильним, що я відчув, ніби мене вдарило його поглядом, ніби я на мить знепритомнів. Неприємний біль внизу черепа, шум у вухах. Так, потім я думав, що зі мною стався сонячний удар на тому маленькому, відкритому, висушеному плоскогір'ї, що я знепритомнів від спеки.
Я й дотепер не знаю, що бачив, ким була та кам'яна постать, у пам'ять чого вибили її на камені, що вона мала представляти. Що говорив напис незрозумілою мовою, чи взагалі що-небудь значив. Що зображував барельєф — і незалежно від того, чи вирізьблено його з нудьги, чи для жарту, чи з приводу якогось місцевого культу, я знаю, що оті наші переплетені погляди, той раптовий, несподіваний, могутній контакт із чимось непізнаваним супроводить мене і досі. Я багато разів роздумував над цим. Чи мусимо ми розуміти те, що бачимо? Чи мусимо бути впевнені у значенні, яке несе із собою знак?