Гра на багатьох барабанчиках

Святий Франциск був першим режисером — поклав Ісусика на духмяному сіні і цим незначним жестом відчинив шопку людському зворушенню. Там, де тендітність людського тіла поєднується з могутністю космічної події, час зазнає оновлення. А оскільки час без оповіді мертвий і його з тим же успіхом могло б і не бути, то він відтоді вимагає відтворення у круговому ритмі незмінно одного й того ж — ангела, який звістує новину, втечі на осликові, пошуків схованки, віднайдення ґроту, моменту пітьми, коли відбувається таємниця народження з тіла жінки, навіть святість відтепер має сходити багаторазово, повторюватися. Має бути провідна зоря, почет Трьох Королів, вражаюча кількість деталей, їхній уклін стає механічним, щоби можна було відтворювати його безнастанно — таким приємним для ока є цей акт покори. І ще простір — він теж хоче сказати своє слово — Лісабон, Сараґоса, Прага, Мюнхен, Відень і Оломоуц, Брно і Краків, Львів і далекий Буенос-Айрес — кожне місце на землі прагне бути свідком народження Господа і наділити його конкретикою: місцеві рослини, яблука чи ґранати, рівненькі геометричні картопляні поля чи помаранчеві гаї… А вже як простір, то й матерія, матеріал хоче брати участь у народженні — Ісус народжуватиметься з воску й скла, постане з теракоти й слонової кістки, з дерева й каменю. Він буде завбільшки із цурпалок, матиме розміри людської дитини або й ще більші, бо Він же ж Бог, і людські мірки його не стосуються.

Шопка в Бардо вперше була згадана 1591 року в документі єзуїтів «Excursio Glacensis, або Навернення Землі Клодзької». Невідомо, як вона тоді виглядала і коли з'явилася. Єзуїти-контрреформатори вирішили, мабуть, розбудувати її і зробити пишнішою. Вони були схиблені на пишності. Їм марилися рухомі, змінні сцени — ангел, щоби звістувати переконливо, мав з'являтися й зникати; нехай малий Ісус навчає у храмі, рухаючи рукою; нехай і зірка суне повільно по дерев'яному небу, як небесний слимак. Тому з Тіролю привезли фахівця з рухомих шопок — такого собі Ксаверія Ніса, який затратив добрих кілька років на вдосконалення і перебудову шопки, але невдовзі, на жаль, помер. На щастя, залишив після себе здібного учня, тубільця — Міхала Кляра, — і той узяв на себе продовження робіт. Однак, якщо фігурки Ніса були на диво реалістичними і відпрацьованими в усіх деталях, то Кляр, керуючись мінливим духом часу, стилізував і спрощував їх. Згодом це виглядало так, ніби світ шопки населяли дві раси людей, два різновиди тварин. А коли помер старший Кляр, його справу продовжив син, Міхал Іґнаци, і він теж мав іншу манеру, а оскільки колишні роботодавці вже померли, то не дуже було відомо, яким задумом вони керувалися. Тому шопка виростала немовби сама собою, тактовно не помічаючи послідовних смертей своїх творців. Потім з'явився якийсь Єшке, будівник вівтарів, який надав бардській шопці глибини, будуючи дальші плани, а також небо. Після нього доклав ще свого один чех із околиць Краліків, які були тоді європейським шопкарським осередком, і, за тірольською модою, перетворив усе в щось на зразок театру маріонеток. Старі фігурки опинилися тепер на рухомих стрічках, на схованих, невидимих для глядача обручах і рухалися за допомогою звичайного обертання корби. Той чех чи його наступник додали ще кілька сцен, так що сам ґрот із Дитятком і Святою Родиною опинився немовби на другому плані, бо його треба було вилущувати з кольорового тлуму людей, тварин, домів, дерев, предметів. Весь цей тлум вирував, рухався по колу, виходив і вертався в те саме місце. Тому, коли з’явився відомий фахівець XIX сторіччя з шопок, пустельник Гельбіґ, йому лишилося тільки розширити Бардську Шопку у просторі. Зробив він це дуже оригінальним способом — замкнув її у великому скляному кубі, обкрутив навколо власного хвоста, поєднав початок із кінцем, тобто зробив щось, чим ліквідував лінійний час назавжди.