Гра на багатьох барабанчиках

Траплялися зі мною і дивні речі. Одного разу вночі мене розбудили якісь крики, скиглення. Між деревами я побачив світло — біле, мляве, тьмяне. Я став підбиратися до нього на тремтячих, хитких ногах, із каменем у руці, клацаючи зубами. Було як у тих фільмах жахів, яких я стільки передивився перед війною; я був, як їхні герої, які не можуть втриматись, щоби не зійти до пивниці, де зачаївся убивця. Мене тягнуло в ту страшну, грізно розсвітлену зсередини темноту. Моя смерть буде всього лиш кінцем якогось фільму, подумав я. Перечепився об корінь і вирішив, що оте атакувало. Я заплющив очі. Довго лежав, наче мав на шиї холодну, диявольську стопу. Коли я врешті відважився підвести голову, побачив, що то світить купка торочкуватих грибів, яка приросла до дерева. Вранці вони були просто білими.

Гриб, що світиться, знак якоїсь живої променистої присутности у чомусь, що здавалося просто мертвим. Я десь читав про фосфор. Що трухляки світяться. Але ці знання аж ніяк не стосувалися того, що я побачив, вони були просто передчуттям якоїсь нелюдської присутности, холодної, поруватої, поглинутої собою, абсолютно чужої людському тілу.

Вранці я пішов туди з дрючком і з наміром знищити мох. «Козяча борода» — як я про неї подумав — виглядала невинно, і не було в ній нічого демонічного. Я не насмілився підняти на неї руки.

Коли Ви, шановна Пані, бачите ліс, а в ньому сотні дерев, а на кожному дереві тисячі листочків, а в кожному листочку — плутанину жилок, і відомо, що є там великі рослинні клітини в оболонках із целюлози, а в клітинах ще щось — їх складники, — а далі атоми і, як виявляється, ще й цеглинки тих атомів — так само там на острові виглядала кожна дія. Починалося від розмашистої ідеї, чіткого і очевидного плану — збудую курінь, назбираю палиць, гілок, виберу місце. Але коли починаю працювати, кожна дія виявляється нескінченною, є мандрівкою у якийсь незнаний мені раніше простір, виносить мене до інших чинностей, дрібніших, делікатніших, ледь помітних; несе мене до інших думок, часом дивних, часом же таких простих, що аж — здавалось би — не надаються до думання. Отож, кожна дія складається з нескінченної кількости інших, дрібніших дій, і вони теж є нескінченними. До того ж, вони утворюють мережу, котра діє, як точний розклад руху — організовує пересадки, змінює маршрути й керунки. Похід на пляж за колодою стає мимовільним відкриттям гирла струмка, роздумами над поєднанням двох типів води. Потреба зв’язати дві палички приносить відкриття твердих, волокнистих трав і пробуджує мрії про сівбу, про хліби. Голод, який виростає з цього образу, схиляє до полову, але виловлюю не риб, а плаский камінь, який тепер буде моїм столом; а як є стіл, то народжується потреба в сидінні… Дні потонули в хаотичних діях. Я приростав до острова, як гриб до кори дерева. Можливо, як і він, я світився у темряві якимось білим, відбитим від неба світлом.