Гра на багатьох барабанчиках

Ці докладні відомості подала у своїй праці одна жінка, жителька Бардо, назвімо її просто Марія Ковальська, приховавши у цей спосіб її справжнє ім’я, що у світлі подальших фактів видасться, мабуть, правильним. Була вона, як кажуть, учителькою з Гродно, художницею, яка потрапила сюди після війни, як і інші мешканці, взимку сорок шостого року. Під час переїзду зі сходу начебто втратила свою маленьку дитину, сталося це начебто морозного святого вечора. Її чоловік пропав ще декілька років тому, заарештований росіянами і вивезений на схід. На жаль, нічого певного я про це не знаю. Оскільки вона мала якусь вищу художню освіту, то їй, цілком природно, визначили за обов’язок забезпечувати збереження пам’ятки. Вона навіть дістала завдяки цьому квартиру в тому самому, що й шопка, будинкові — похмурому, двоповерховому, притуленому до схилу.

Сьогодні вже важко встановити, як виглядала шопка одразу після війни. Спиратися можна головно на працю отієї Ковальської, яка дуже старанно докопалася до всіх можливих джерел, переважно німецьких. Свій докладний опис вона підкріпила фотографіями, якість яких залишала, однак, бажати кращого — більшости дрібних деталей на них не видно.

Певним є те, що шопка займала майже все приміщення. Це був засклений куб, схожий на величезну брилу льоду. Всередині, в оббитому розмальованим деревом стовпі був схований механізм. Кожна з чотирьох сцен була майже два метри завширшки, але простір шопкового світу видавався значно більшим, бо попередні художники цей простір підняли, помножили і порізали театральною перспективою, осягнутою за допомогою того ж трюку, коли хор розставляється на практикаблях і створює враження, що «далеко» означає просто «ближче до неба». Враження глибини посилював ще й незвичайний малюнок на внутрішніх стінках, які ховали механізм, що урухомлював фігурки — у намальованому повітрі висіли напівпрозорі обриси усіх можливих істот: тварин, людей, дияволів, демонів, ангелів, комах, гібридів, химер — усі комбінації, які могли прийти в голову їхньому творцеві. Контури накладалися один на інший, вирували й множилися, наче затримані у вічному русі невпинних трансформацій. Якась прозора малярська техніка зумовлювала, однак, що вони завжди були впізнавані й сміливо з’являлися з-під інших, тому здавалося, ніби плаский простір має якусь глибину, і чисельність істот розтягається ще в наступний, цього разу нескінченний уже вимір. Небо було повне цих етерних обрисів. Вони визирали з кожного найменшого клаптика простору, покриваючи краєвид тисячами мильних бульбашок. Їхні зіниці розцятковували небо якимось новим різновидом живої галактики. Усе взаємно розглядалося, жоден рух не уникав уваги якихось очей. А цей розмножений погляд тисячократно придивлявся до глядача, свідомий, уважний.