Полювання на чорного дика

Хоч Мальтерр під час розмови і звертався до нього «юначе», він давно позбувся юнацьких ілюзій стосовно української справи, якими керувався у Польщі та Стамбулі. Власне, хто тоді з його друзів не мав тих ілюзій?

Здавалося, ось-ось вдасться переважити, перебороти, переграти, пересилити! Вони були молодші й усе ще вірили у диво.

Поки совєцька влада спиналася на ноги, вони сподівалися: ще не все втрачено! Вони відчайдушно боролися, знемагали і гинули з вірою в українське майбутнє. Але час поволі розкладав усе на місця, і з кожним роком ставало все зрозуміліше: на бій із монстром не виходять зі шпичкою.

Біблійна історія Давида і Голіафа передбачає велику віру і згуртованість… Але звідки їх брати, коли гинуть провідники і побратими, коли на твоїй рідній землі твій нарід бездумно продає власну душу й свободу за миску совєцької похльобки, а потім не має ні свободи, ні обіцяного харчу.

Вже тоді, у 1920-х, Марко читав в очах Всеволода Змієнка добре приховану печаль. Той усе розумів. І просто робив що міг і що мусив робити.

І він, Марко Швед, мусить чинити так само. Інакше за що йому триматися?

Обманюватися даремно. Результати зусиль розкиданих по світу українських агентів екзильної спецслужби УНР завжди були жалюгідно малими. Впливали на совєцьку Росію так само, як муха на слона. Здавалось, не тільки зміцнілий ворог випереджає їх на кілька кроків, — сама доля, сам Бог не на їхньому боці. Що б вони не робили тут, у вигнанні, як би не намагалися — усе видавалося занадто малим, занадто недолугим, голчаними заштриками проти могутнього совєцького кулака, зібраного і сконцентрованого у безжальному ударі.