Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Звісно ж, ропухи нездатні збагнути, що шлях міграції став непрохідним, і далі користуються ним, як це робили їхні предки з покоління в покоління.
Виникає питання: як урбанізація ще не винищила усі види?
Насправді все вказує на те, що форма колективного розуму розв'язала цю проблему.
Колективна свідомість ропух врахувала цей ризик, тому що в момент, коли більшість вирушає у звичному напрямку, меншість подається у протилежному, який вони вважають неправильним. Саме завдяки тому, що маленька групка дисидентів замість звичної дороги предків вибирає неправильний шлях, цілий вид виживає.
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
23. Нові горизонти
Ви мене добре знаєте, я не можу відпочивати, коли попереду чекає дорога. Знову вмостившись на правому плечі в Наталі, я не перестаю її сіпати, щоб вона прискорила крок та перестала по-дивацьки кульгати. Я періодично нявчу, сподіваючись, що вона зрозуміє: від швидкості її ходи залежить життя нашої спільноти.
Коли я помічаю ознаки втоми, то нагадую їй про обов’язок, покусуючи за вухо. Вона мене бісить своєю млявість, я зла і готова щось їй зробити.
Піфагор мовчить. Я знаю, що він ставиться до людей з більшою прихильністю, ніж я: можливо, доступ до інтернету викликав у нього певну повагу. І тому він поставив їх на п’єдестал. Але я ні. Проте, хай там як, не варто забувати, що ці істоти — наші слуги.
Ну ж бо, ну ж бо, рухайся, служнице, нам не можна зупинятись, нам треба йти вперед.
Краєвид змінюється, після лісу та сільськогосподарських полів ми опинилися серед невисоких пагорбів, хаотично вкритих травами. Зненацька Наталі вирішує видертись на пагорб. У мене немає кращих ідей, тому я йду слідом за нею.
Згори ми бачимо будівлі, зведені людьми. Що ближче ми підходимо, то гірше передчуття в мене з’являється. Це моя візіонерська сила. Можливо, такі здібності й пояснюють, чому я лідерка.
— Нам не варто туди йти, — кажу я Піфагору.
Але він самець. Хоч у нього є штучно розвинені таланти завдяки Третьому Оку, проте немає загостреної природної інтуїції, як у нас, самиць.
— У нас немає вибору, ми не можемо оминати всі будівлі, бо так не знайдемо нікого, хто б нам допоміг, — дорікає він.
Гадаю, його принцип божевільних ропух теж має свої межі.
Наталі виходить на вершину пагорба та оглядає краєвид. Звідти краще видно будинки вдалині.
Наталі з Піфагором розмовляють через смартфон, після чого він каже:
— Це Версальський палац.
— Що?
— Найбільший і найвеличніший палац за всю історію людського панування.
Наталі виймає з рюкзака бінокль. Пояснює, що з допомогою цього приладу можна розгледіти замок з великої відстані. Вона уважно дивиться в бінокль, потім виймає з рюкзака ще один, менший.
— Це дитячий бінокль, який вона знайшла в одному з помешкань на острові Сіте. Вона взяла його для нас, — каже Піфагор. — Побачиш, ми теж можемо користуватись ним.
Він бере його в лапи, затискає подушечками і підносить до очей.
Довго роздивляється замок. Видно, що його щось тривожить.
— Там сила-силенна пацюків.
— Дай сюди! Я теж хочу подивитись, — нетерпляче нявчу я.
Я дивлюсь у дві дірки; моя служниця налаштовує скельця і раптом стається щось жахливе: я бачу юрмища пацюків!
Моє серце на мить зупинилось. Я відстрибую від цього моторошного предмета і знов опиняюсь у безпеці біля Піфагора і Наталі на схилі пагорба.
Я за секунду перенеслася туди! Як це взагалі можливо?!
Знову заглядаю в бінокль і знов опиняюсь наче в оточенні пацюків. Я кидаю бінокль об землю.
— Що це, до біса, таке?!
— Та не хвилюйся, Бастет. Це оптична ілюзія. Ти думаєш, що ти біля об'єкта, на який дивишся, але насправді це не так, — пояснює сіамець.
Я ковтаю слину. Без сумніву, люди зуміли створити своїми вмілими руками неймовірні прилади, таємниці яких нам, котам, треба буде розгадати за будь-яку ціну.
Наталі, відчувши мій розпач, гладить мене по голові та пропонує знову подивитись у бінокль. Я зітхаю і стараюсь дивитися впевненіше.
Наталі зменшує зображення, що дає панорамний, більш віддалений вид. Тепер я бачу Версальський палац в усій красі. Так ось що мав на увазі пацюк-полонений, коли говорив про «великий людський дім»? Це величезна споруда. Я збільшую зображення.
Завдяки цьому магічному біноклю я можу розгледіти всі деталі так, наче я там. Я бачу ворота, статуї, стіни, оздоблені скульптурами, а головне, безліч щурів, які заповнили весь двір і перший поверх замку.