Шизґара

Атракціон являв собою поїзд з десяти возиків, на два крісла кожен, що рухався по рейках. А от колії було закріплено на металевих конструкціях таким чином, щоби пасажири вповні насолодилися стрімкими віражами, крутими спусками та навіть повним обертом через голову у фігурі вищого пілотажу, притаманній радше літакам. Майже весь «п'ятак» потрапив на один заїзд: попереду, щодуху вчепившись у спеціальний поручень, для того й призначений, тріпотів гнідою гривою Сорока, поряд із ним, лементуючи при кожному прискоренні, світилася русявою головою Ксюха; за ними розмістився Шурко Шварцберг із гарненькою Галушкою; потім — красень Можайський з Оленкою Яровою; далі — Олексій з Леною, а хто позаду — їм і не видно, а під час посадки не до роздивлянь було. Там напевне сидів Котя: він кожного падіння та звиву вторив тоненькому верескові Сорочиної подруги густим басовитим «о-о-о-о-бля!», а десь поряд із ним нервово хихотів малолітній Баклажан…

Поїздка виявилася коротенькою — не більше хвилини, та, коли потяг підрулив до місця висадки-посадки, Стрілецька азартно тряхнула кучерями й весело провістила: «Клас!» Про негайне повторне катання годі було й думати: біля кас комашилася неабияка — де тільки набралася — черга іногородніх туристів з дітьми та канікулярного молодняка вкупі зі зграйками малоліток середнього шкільного віку… «Ну, правильно, — подумав Олексій. — Збиралися на четверту, поки сповзлися — чверть на п'яту, приїхали на «Супер» — рівно п'ята. Зараз, мабуть, пів на шосту… Спека спадає — люди підтягуються.»

Поки він міркував, «Супер» здійснив ще один вояж за карколомною траєкторією, визначеною йому хитромудрими забугорними інженерами, і вже висаджував нову порцію задоволених печерських пасажирів: Чабана з його миловидною Лялькою, Володю Габелію та його малу — струнку яскраву білявку Люсю, показного Леся Лук'яненка на прізвисько Лука з симпатичною Віткою, котра була хоч і не його, а взагалі нічия, але інколи погоджувалася з ним кудись піти… Промайнули перед очима Кобза та Зуб з Ліхачова, Шляпкін та Крейда з Чорної гори… Були там ще якісь чуваки й чувішки, знайомі Олексієві лише наочно: чи то «боєнські»,[44] чи з Чигоріна…

Стовбичити на сонці не було жодного резону: Чабан з Габелією повели «своїх» шаритися по схилах Дніпра, а П'ятак дружно вирішив піднятися алеєю на гору, пройти під Чортовим містком[45]і завалити до якоїсь кафешки. Отут думки різко розійшлися: хлопці у більшості були за «Півник» біля стадіону «Динамо», а дівчата — за «Російський чай» на Хрещатику. Вгадайте з трьох разів: у якому із закладів не було спиртного? Олексій відсторонився від дискусії на кілька метрів — покурити — і одразу відчув на собі чийсь уважний погляд. Він озирнувся й побачив кроках у двадцяти від себе, в тіні розлогого дерева, Юру Сокола, його вірного друга Саладдіна — Валька Солодька, котрий до середніх класів був Солодоном, а там вивчали історію середніх віків, і він надбав собі легендарне поганяло. Поряд нудилися кілька «чотких» хлопців із Соколової контори. Сокіл підморгнув, і тепер не підійти до нього було неввічливо: у старій школі стосунки між ними були дуже непоганими. «Я зараз», — кинув Олексій «п'ятаковим» й попрямував до тутешнього основного.