Шизґара

15. Красуня й таргани

…Алекс помітив жовту буду телефону-автомата і попрямував до неї, витягнувши з пістона — маленької спеціальної кишеньки біля пояса джинсів — монетку-«двушку». Номер він запам'ятав з першого разу: «… дві цифри — як у всіх на районі, а потім шістнадцять — тридцять, пів на п'яту».

— Ой, як добре, що ти подзвонив, — зраділа Лена. — Я вже не знала, що робити: не встигаю, матуся підгрузила хатнім пахіттям… Ти почекай у дворі на лавочці — там в затінку під вишнею є, якраз навпроти мого парадного, — а я швидко, хвилин за п'ятнадцять, закінчу та вийду.

— Ми на літак не запізнюємось, звісно, почекаю, — погодився парубок. Неспішно — час же є — він зайшов до Оленчиного двору, побачив зелену скамницю в тіні великої вишні й усівся на неї.

Місто вже майже забуло, яким буває дощ: ані зливою, ані хоча би кволою мжичкою навіть не пахло тижнів зо три, стояла неймовірна спека, й асфальт у дворах та на тротуарах попри щоранковий полив зі шлангів дбайливими київськими двірниками швидко розігрівався, моментально випаровував воду й сухо та лоскотно пахнув пилом, а там, де остаточно не закам'янів від старості, ще й розтоплювався та плив під ногами. Розпечені сонцем стіни будинків аж пашіли жаром, утворюючи на вулицях формене пекло. Здавалося, все, що могло сховатися, зачаїлося десь, сподіваючись на вечірню прохолоду, і тільки неподалік на бульварі натужно гарчали вантажівки, долаючи Чорну гору, та брязкотіли тролейбуси, везучи розімлілих, знесилених спекою пасажирів. Липи слезили клейким соком просто на тротуар, а довкола їхнього незвично раннього, рясного духмяного квіту вилися фанатичні працелюбні бджоли й кілька очманілих від жаріні джмелів. Поряд хвалькувато розчепірив зелені п'ятірні молодий каштан: справжньої тіні від нього чекати — не дочекатися, так, сам перед собою випендрюється, ще не одне літо йому пиндючитися, поки хтось вирішить сховатися під ним від дощу чи нестерпного, як сьогодні, сонця.