Шизґара

— На морях була?

— А що, помітно? — кокетливо зиркнула Закринична. Краще би їй було не робити цього: раніше вона завжди нагадувала йому Брітт Екланд,[49] довго зблизька Олексій бачив її лише раз під час тієї пам'ятної розмови, а це був геть не такий випадок, щоб розглядати деталі. Так от, у шведки, — Льошка знав точно, бо помітив на величезному яскравому кольоровому плакаті, що висів у кімнаті в Миколи Можайського, — були ніжно-голубі, майже бірюзові очі, а в цієї любительки розставляти крапки над літерами — сіро-водянисті. «Бляха-муха, як вода в калюжі», — промайнула думка, остаточно вбиваючи залишки колишньої симпатії.

— Важко не помітити, — сказав, а сам подумав, що, мабуть, то Свєтка стояла на балконі й витріщалася на нього, і він від того відчував дискомфорт, котрий тепер, коли вона всілася поряд, лише збільшився: от зараз з'явиться «мала» й побачить його зі Свєткою… Нічого такого, але… самі розумієте. Та з під'їзду на ганок вийшла не Лена, а його колишній однокласник Сашко Рибак з порожньою авоською.[50] Він розгубився, побачивши парочку на лавці під вишнею, видав цілу чергу пострілів очима: на нього — на неї — на нього — на неї, потім помахав рукою в стилі «дорогий Леонід Ілліч на Мавзолеї» — лікоть притиснутий до тулуба, долоня на рівні обличчя, що, мабуть, мало означати «загальний привіт», і затюпав у бік продуктового на Філатова. На Рибакові були саме чухаси «Miltons», панічно небажані з Олексієвої точки зору. Ні, десь на городі в них попрацювати, на крайній випадок з батьками до лісу чи на дачу поїхати — ще так-сяк, чухаси і є абсурдно-безпонтовим одягом для брудних робіт під час непарадних виходів за межі цивілізації, а вже по хліб мотнутися — западло, бо містом. Сам же Рибак чітко знав різницю між джинсами й чухасами, але батьки — інженерно-технічні працівники — сказали: «Коли сам зароблятимеш, куплятимеш, що схочеш»; такого друга, як Сашко Шварцберг у Олексія, він не мав, і тому змушений був змиритися.

— А ти чого сидиш в нашому дворі? — спитала Закринична.

«А от зараз подивимося: на всю голову чи частково», — промайнула шалапутна думка в хлопця. Він чітко розумів: якщо на всю голову, то може учинити будь-яку сцену: кому ж приємно втрачати симпатика, навіть попри те, що ще вчора він потрібний був лише для того, щоб перед ним розіграти виставу театру одної актриси «Не плекай надії даремно».

— А що, не можна? На одну дівчину чекаю, — як про щось самоочевидне сказав він.

— А на яку? — вела вона своє, начебто крім неї ще якоїсь іншої дівчини, що заслуговує на увагу хлопців, в цьому дворі просто бути не могло. — Невже на Стрілецьку? Ну-ну. Так це правда, я думала здуру теревенять, що ви зустрічаєтеся?